Глава 11

Артем

- Незручно якось вийшло. - Каріна підходить до мене та витирає з моїх губ помаду. Показово робить це перед іншою дівчиною. - Софія, ти невчасно, бачиш ми з Артемом зайняті. 

- За що ти так зі мною? - витирає сльози зі своїх очей, намагається відновити дихання та ігнорує питання своєї вже колишньої подруги. - Невже всі твої слова нічого не означали? - зараз вона виглядає розбитою та це не приносить мені радості. Мені важко бачити її сльози, хоча я намагаюсь заперечити це самому собі. 

- Це не мої проблеми, що ти повірила в них. Оскільки приховувати більше нічого, то мені не потрібно вдавати з себе закоханого, так набридло це робити. - дівчина починає тремтіти, обнімає себе за плечі, мої слова її ранять. 

Заради помсти потрібно знищити в собі ці почуття до неї, бо бачити її в такому стані мені важко, хочеться обійняти її, поцілувати та просити вибачення. 

Цей поцілунок з Каріною був вимушений та зовсім неприємний мені та це потрібно було зробити, щоб вона його побачила теж. 

- І як довго? - дівчина припиняє плакати та вже з ненавистю дивиться на нас двох. 

- Понад місяць. - відповідає за мене Каріна, ця гадюка лізить не у свої справи. Тепер, коли вона нічого не буде докладати мені про Софію я розірву з нею будь - які зв`язки, свою справу вона вже зробила. 

- Вийди звідси. - кричить Софія на Каріну та дивуюсь її голосу. Ніколи не бачив дівчину такою злою, кидає в наш бік гнівний погляд та стискає руки в кулаки.

Каріна залишається на місці та після того, як Софія тягнеться до мобілки, щоб зателефонувати охоронцям фірми все - таки виходить. Залишаємося в кабінеті лише вдвох, швидким рухом вона опиняється ближче до мене та її рука тягнеться до мого обличчя. Тишу розвіює дзвінкий ляпас та в мить вона відсахується від мене. Боїться?

- Ненавиджу тебе... - дивлюсь на її обличчя, тепер в її очах немає тих іскор, що вона випромінювала до мене. Тепер вона мене щиро ненавидить і я це заслужив, та чому мені так погано від цього, якщо я так сильно цього прагнув та хотів. 

- Люба, це взаємно. - натомість відповідаю, хоча відчуваю зовсім інше. Це кохання неможливе - вкладаю собі в голові. 

- Бачити тебе не хочу, але мені потрібно дещо дізнатися. Чому ти мстиш моїй родині? За що? - запитує вона на що моя брова вигинається. Звідки вона про це знає?

- Це не твоя справа. - підходжу ближче до неї, вона одразу робить кроки назад. Її спина притискається до стіни та вона опиняється в моїй пастці. 

Погладжую її плечі, коли дівчина намагається скинути їх, не витримую та цілую в губи. Цього разу вона не відповідає та робить все, щоб вирватися з моїх обіймів. 

Впирається в мої плечі в спробах відштовхнути мене, але я сильніший, тому її намагання виглядають жалюгідними. Відстороняюсь від неї та помічаю страх в її очах.

- Не чіпай мене, - скидає мої руки з талії. - Більше ніколи не смій мене цілувати. - кидає з ненавистю. - Не знаю, що ти задумав, але не смій чіпати мою родину. Не наближайся навіть до нас, бо я...

- Нічого мені не зробиш, бо кохаєш. Я твій перший чоловік та почуття так швидко не зникають. Не смій. - кажу до неї, коли вона виривається з обіймів та вилітає з кабінету. 

Більше приховувати немає чого, саме зараз варто відкрити всі карти. Будь - якому випадку перевага на моєму боці. Виходжу з кабінету та прямую до того, що колись покинув мене... До мого біологічного батька.