Глава 2 Артем

- Вибачте…але мені вже час йти. – Після несподіваного телефонного дзвінка Каріна поспішно закинула на плече клатч, раптово підвелася і чекала, поки Данило її випустить.

-  Зачекай, я з тобою. – підіймається з місця Софія.

- Ні. У мене з’явились термінові справи, тому часу завести тебе у мене не буде. – поправляє зачіску та з певною надмірністю дивиться на власну подругу. Я помічаю це й здається Данило теж здивований не менше.

- Але ми приїхали на твоїй машині. – дівчина явно спантеличена поведінкою своєї подруги.

- Ти вже не маленька дівчинка. Якось впораєшся…- йде в бік виходу та різко повертається й додає – Викличеш таксі врешті решт. Це не складно. Бувай. – посміхається і виходить з закладу.

Дивлюсь на Софію, вона явно розгублена. Стоїть на місці не поворухнувшись. Підходжу до неї. Дівчина виглядає збентеженою, тому мені потрібно запропонувати їй якусь допомогу. Я не розумію, чого вона боїться, але вона дійсно налякана.

- Софія, ти не проти, якщо я тебе підвезу додому? – пропоную їй і та повертається в мій бік.

- Добре. - киває в знак згоди. Відходить від мене і йде прямо до нашого столика. Дивиться на рахунок і дістає свій гаманець.

- Сховай, - командую до неї, дівчина не слухає і все – таки кладе гроші на стіл. Підходжу й беру рахунок, дістаю потрібну суму й оплачую нашу вечерю. Я повертаю гроші, які залишила дівчина, але вона хитає головою і відмовляється їх брати. Не витримую і затискаю їх прямо їй в руки.

- Гаразд. – все – таки не сперечається і поступається мені. – Бувай, Данило. Ну що йдемо? – переводить погляд на мене.

- Так. – звертаюсь  до дівчини та згадую за свого друга. Через несподіване знайомство ми не змогли нормально поговорити. – Даня, ми не все обговорили. Завтра я тебе наберу. – той киває. Мою пропозицію поїхати з нами відхиляє. Має намір ще залишитися в клубі, не дивуюсь. Це цілком в його стилі.

Виходимо з закладу і йдемо з дівчиною до моєї автівки. Ні слова не кажемо одне одному. Галантно відчиняю їй дверцята машини й сам сідаю в салон.

- Пристебнись. За якою адресою ти живеш? Не бійся мене. – я помічаю, як вона тремтить, і розумію це по - своєму.

- Я не боюсь. Просто вже похолоднішало на вулиці. – знімаю свій піджак і віддаю їй.

- Не варто. – заперечує дівчина, але я все – таки наголошую на тому, щоб вона його накинула на плечі. Помічаю, що вона досі не пристебнулась, нахиляюсь і роблю це за неї. Ми були занадто близько та я відчув її пришвидшене дихання. Від такої несподіваної близкості моє тіло також реагує дивно. Дуже. 

Їдемо ми в цілковитій тиші, варто почати розмову та поговорити. Та сьогодні відчуваю себе якимось підлітком. А дівчина здається тепер змогла розслабитись й заспокоїтись.

- Чому ви товаришуєте? Ви ж зовсім різні.

- Ми разом навчалися в університеті та й здружилися. Те, що ми різні – цілковита правда, але у нас багато спільного. Та й ми довіряємо одна одній. А чому ти питаєш?

- Не вважаю, що залишати власну подругу в оточенні чужих чоловіків так несподівано правильно. Це ми потрапили порядні, а люди бувають різні. – Софія знову напружується. Ніби згадує про щось. – Щось не так?

- Твоя правда. Не всі люди порядні, тобі я чомусь довірилась. А повір мені це для мене великий крок. – її слова підтверджують мої здогадки. Раніше вона вже через щось проходила, тому її окутував такий помітний страх. Тиснути на неї, щоб дізнатися про що саме вона говорить явно зараз не варто.

- Мені приємно. – посміхаюсь та на секунду дивлюсь на неї. Уся напруга та її видиме хвилювання зникли між нами. Це дивовижно.

- Ви давно дружите з Данилом?

- З дитинства. Я переїхав в інше місто, коли мені було вісім, тому ми майже не спілкувались. Потім знову повернули спілкування близько року тому.

- То ти не надовго тут?

- Хто його знає? – розпливаюсь в посмішці. – Дивлячись на ситуацію, можливо, хтось переконає мене в протилежному.

- Все можливо.

- Всю дорогу розмовляємо про все, що можливо. Коли ми під'їжджаємо до її будинку, то дивуюсь. Вона дуже заможна дівчина або її батьки. Двоповерховий будинок з великою територією явне тому свідчення. А за спілкуванням не скажеш, що у неї такі достатки. За весь час не почув жодної зверхності. Проста та щира дівчина, яка подобається мені з кожною хвилиною все більше. 

- Дякую за те, що підвіз. – відстібає ремінь безпеки. Або зараз або ніколи.

- Ти не хочеш віддячити мені? – дівчина дивується та не розуміє чого я хочу.

- Як? - нервовим голосом запитує.

- Сходимо на каву разом? – полегшено зітхнула дівчина.  Вона подумала про щось інше? Якщо це те про, що я подумав, то я не проти. Але для поцілунку це занадто рано.

- Гаразд. – погоджується та дає свій номер телефону.