Частина ІХ. Нуль відсотків довіри. Розділ 34. Після видалення

Максим

Після видалення даних нічого не сталося.

Це було найобразливіше.

Я очікував хоча б символічного грому.

Можливо, сервер мав коротко згаснути.

Або на екрані могла з’явитися велика червона кнопка:

«Вітаємо. Ви щойно видалили найгірше рішення свого особистого життя».

Було б чесно.

Натомість база відповіла:

0 rows remaining

І все.

Два профілі.

Сотні похідних ознак.

Тональність.

Час відповіді.

Індекс примирення.

Патерни code review.

Усе, що колись здавалося мені дуже розумним способом зрозуміти людей.

Тепер його не було.

Я дивився на порожню таблицю.

Нуль.

Олена Сергіївна стояла поруч.

— Готово, — сказала вона.

— Так.

— Перевір?

Я запустив контрольний запит.

Нуль.

Ще один.

Нуль.

Кеш.

Порожньо.

Feature store.

Порожньо.

Derived artifacts.

Видалені.

Снапшоти моделі, залежні від модуля, уже були позначені на знищення.

Я натиснув фінальне підтвердження.

— Все.

Олена кивнула.

— Все, що ми можемо технічно видалити зараз.

Я подивився.

— А що не можемо?

— Incident archive.

— Знаю.

— Аудит.

— Так.

— І твою пам’ять.

Я засміявся.

Коротко.

— Добре.

— Що?

— Нарешті чорний гумор від вас.

— Це не гумор.

Ще краще.

Вона пішла.

Я залишився з порожнім екраном.

Нуль рядків.

Нуль прихованих ознак.

Нуль можливості запустити модель і спитати:

«Ну що там у нас із Соломією?»

Колись я міг.

Технічно.

Тепер ні.

І раптом зрозумів, що це дуже добре.

Боляче.

Незручно.

Правильно.

Ми роками будуємо системи, щоб позбутися невизначеності.

Прогнози.

Скоринги.

Рейтинги.

Рекомендації.

Ймовірності.

А потім доходиш до найважливішої людини у своєму житті й отримуєш:

даних недостатньо.

Без fallback.

Без retry.

Без SLA.

Дуже поганий сервіс.

Людство явно не пройшло code review.

Соломія знову почала приходити в лабораторію.

Не щодня.

Не до мене.

Це важливо.

Першого понеділка вона прийшла об 11:04.

Я вже був там.

Побачив її через скляну перегородку.

Серце, яке за останні два тижні мало б нарешті навчитися поводитися професійно, сказало:

Ні.

Соломія зайшла.

Світла сорочка.

Темні штани.

Волосся зібране.

Ноутбук під рукою.

Майже як раніше.

Тільки раніше я б сказав:

— Доброго ранку, Кравець. Сьогодні ти виглядаєш так, ніби вже звільнила трьох людей до кави.

Тепер сказав:

— Привіт.

— Привіт.

І все.

Вона сіла.

Я працював.

Принаймні імітував.

Мозок дуже добре знав, де вона.

Чотири метри.

Ліворуч.

Сидить.

Пише.

Один раз прибрала волосся за вухо.

Дякую, мозок.

Дуже корисна інформація для backend.

Через двадцять хвилин Соломія сказала:

— Максиме.

Я ледь не відповів занадто швидко.

Витримав приблизно чверть секунди.

Величезний прогрес.

— Так?

— У тебе є остання версія schema для consent events?

— Так.

— Скинеш?

— Зараз.

Надіслав.

Не додав смайлик.

Не написав:

тільки якщо скажеш, що сумувала.

Не запитав, як вона спала.

Не сказав, що вона гарна.

Навіть якщо була.

Особливо тому, що була.

Професіоналізм — це коли твоя колишня майже-дівчина сидить у чотирьох метрах, а ти не повідомляєш їй, що її шия дуже несправедливо виглядає в розстебнутому комірі сорочки.

Героїзм.

Де медаль?

За годину ми сперечалися.

Нормально.

По-справжньому.

— Це треба зберігати сім днів, — сказала Соломія.

— Ні.

Вона повернулася.

Ще місяць тому я б насолоджувався самим фактом, що можу її дратувати.

Зараз просто продовжив:

— Якщо користувач відкликав згоду, consent event можна лишити для audit trail, але payload із деталями поведінкового аналізу треба прибрати одразу.

— Audit trail без payload буде неповним.

— Не буде. Залишаємо факт події, timestamp і version consent text.

— А categories?

— Ні.

— Чому?

— Бо вони вже можуть бути чутливими.

Соломія задумалася.

— Наприклад?

— «Аналіз конфліктної поведінки».

— Це просто категорія.

— Для нас — так. Для користувача це вже інформативний запис про те, що він дозволяв аналізувати конфлікти.

Вона дивилася.

Потім:

— Добре.

О.

Я не радів.

Трохи.

— Але, — додала вона, — тоді потрібен окремий retention policy для consent metadata.

— Так.

— І його треба показувати до підтвердження.

— Так.

— І не ховати в privacy policy.

— Повністю.

Вона підняла брову.

— «Повністю»?

— Погоджуюся повністю.

— А.

Майже усміхнулася.

Я теж.

На секунду лабораторія стала старою.

Нашою.

Потім момент зник.

І це було нормально.

Можливо.

В обід усі пішли.

Залишилися ми.

Не домовлялися.

Просто так сталося.

Соломія відкрила контейнер із салатом.

Я дістав сендвіч.

Подивився.

Вона теж.

Я майже сказав:

— Їси?

Не сказав.

Бо бачу.

Вона їсть.

Люди дивовижно здатні забезпечити себе харчуванням без мого контролю.