Частина VІІІ. Правда має поганий інтерфейс. Розділ 33. Дев’яносто вісім відсотків брехні

Соломія

Є одна дуже неприємна властивість цифр.

Вони виглядають чесними.

Людина може брехати голосом.

Очима.

Паузою.

Фразою «все нормально», після якої зазвичай треба викликати психолога, адвоката або саперів.

А число просто стоїть.

98%.

Дві цифри.

Один символ.

Ніякої інтонації.

Ніякого винуватого обличчя.

Ніякого Максима Романюка, який дивиться на тебе так, ніби щойно зрозумів, що жартом цього разу не врятується.

Саме тому цифрам я довіряла більше.

Колись.

У середу о 10:17 «Синхрон» показав мені:

87%.

Я дивилася на екран.

Потім моргнула.

Число не змінилося.

Ще раз.

87%.

Не дев’яносто вісім.

Не дев’яносто дев’ять цілих чотири.

Не показник, який університетські блогери перетворили на мем, а Назар — на відео, через яке половина факультету знала про моє особисте життя більше, ніж моя мама.

Вісімдесят сім.

Одинадцять відсоткових пунктів зникли.

Дуже скромно.

Без вибуху.

Без червоного повідомлення:

«Вітаємо! Частину вашої романтичної історії щойно визнано методологічно сумнівною».

Я сиділа в лабораторії сама.

Це було добре.

Бо якби поруч хтось сказав:

— Ну, 87% теж багато.

я б, можливо, перевірила, чи входить ноутбук у перелік тупих предметів кримінального кодексу.

На щастя, поруч були тільки:

стіл;

стілець;

дві чашки, одна з яких належала не мені;

порожнє робоче місце Максима;

і цифра.

87%.

Я навела курсор на інформаційний значок.

Новий інтерфейс.

Ми вже прибрали старий.

Тепер замість красивого магічного:

«Ваша сумісність — 98%»

було:

«Оцінка на основі добровільно наданих анкетних даних. Це не прогноз успіху стосунків і не рекомендація щодо особистих рішень».

Довше.

Гірше для маркетингу.

Значно краще для людей.

Нижче:

Дані поведінкового аналізу не використовуються.

Я перечитала.

Ще раз.

Мені стало трохи легше.

Потім знову погано.

Бо новий інтерфейс був правильним.

А стару історію він не переписував.

— Вісімдесят сім, — сказала Марта через двадцять хвилин.

Я запросила її в лабораторію.

Не знаю навіщо.

Можливо, щоб хтось підтвердив, що число справді існує.

Вона сіла поруч.

— Це початковий перерахунок?

— Так.

— Без модуля Максима?

— Так.

— І?

— Що «і»?

— Що ти відчуваєш?

Я подивилася.

— Ти серйозно?

— Я психолог. Це професійний дефект.

— Нічого.

Марта мовчала.

Я витримала секунд сім.

— Ненавиджу.

— Число?

— Усе.

— Конкретніше.

— Тебе.

— Приймається.

Я відкинулася на стілець.

— Вісімдесят сім.

— Я бачу.

— Це багато.

— Так.

— Дуже.

— Так.

— І це робить усе ще гіршим.

Марта повернулася.

— Чому?

Я показала на екран.

— Бо якби було двадцять три, я могла б сказати: ось. Все було маніпуляцією.

— Але?

— Але без його модуля ми все одно були високими.

— Так.

— Значить, він не створив сумісність.

— Так.

— Просто…

Я зупинилася.

Марта чекала.

— Підкрутив упевненість.

Ось.

Фраза.

— Він взяв 87 і зробив із них 98.

— Не зовсім математично…

— Я знаю!

Марта підняла руки.

— Добре.

— Ознаки взаємодіяли. Ваги перераховувалися. Не можна просто сказати плюс одинадцять.

— Я нічого не сказала.

— Знаю.

— Ти сперечаєшся з людиною, якої немає.

— З Максимом.

— Він теж не тут.

Я подивилася на порожнє місце.

— Саме.

Погано.

Навіть його відсутність дратувала правильно.

Марта нахилилася до екрана.

— А ваш поточний score?

— Ми його не рахуємо.

— Взагалі?

— Для нас — ні.

— Чому?

— Бо він уже безглуздий.

— Через експеримент?

— Так.

Я відкрила схему, яку ми з Максимом намалювали ще до катастрофи.

Прогноз → взаємодія → зміна поведінки → нові дані → новий прогноз.

Feedback loop.

Ми самі зіпсували чистоту спостереження.

Колись це здавалося цікавим методологічним відкриттям.

Тепер — майже жартом.

— Після шести побачень, поцілунків, сварок, сімейної вечері, подорожі й усього іншого немає сенсу питати модель, чи ми підходимо, — сказала я.

— Чому?

— Бо ми вже не ті двоє людей, яких вона оцінювала на початку.

Марта усміхнулася.

— Оце, до речі, здорово.

— Що?

— Ти сказала «ми».

Я повернулася.

— Не починай.

— Я нічого.

— Обличчя.

— Поганий вплив Романюка.

Я замовкла.

Вона теж.

Ім’я зависло.

Марта тихо запитала:

— Ти сумуєш?

Ні.

Так.

Ненавиджу питання з двома правильними відповідями.

— Так.

Сказала.

Просто.

Марта кивнула.

Без «я знала».

Добре.

— І злишся?

— Так.

— Одночасно?

— Так.

— Це нормально.

— Жахливо.

— Це теж.

Я подивилася на 87%.

— Мені було б легше його ненавидіти.

— Знаю.

— Не кажи це слово.

— Добре.

— Чому він мав бути нормальною складною людиною?

Марта засміялася.

— Вибач.

— Міг би виявитися злодієм.

— У чорному плащі?

— Так.

— З серверною фермою в підвалі.