Частина VІІІ. Правда має поганий інтерфейс. Розділ 32. Відповідь Максима Романюка

Максим

Існує особливий різновид пекла для програмістів.

Ні, не JavaScript.

Хоча близько.

Це момент, коли ти відкриваєш документ із назвою:

«Звіт про інцидент»

і в полі:

«Причина»

маєш написати:

«Я».

Не бібліотека.

Не сторонній сервіс.

Не загадковий race condition, який виникає раз на три тисячі запитів і зникає, щойно ти вмикаєш debugger.

Не користувач, який «нічого не натискав», але якимось дивом видалив production-базу.

Ти.

Людина.

Дві руки.

Один мозок.

Надмірна самовпевненість.

І дуже погане розуміння різниці між:

«я можу це зробити»

та

«мені дозволено це зробити».

О дев’ятій ранку я сидів у лабораторії перед порожнім документом.

Олена Сергіївна стояла за моєю спиною.

Мовчала.

Це було значно страшніше за крик.

— Можете вже сказати, що я ідіот, — не витримав я.

— Можу.

— І?

— Це не допоможе звіту.

— Логічно.

— Пиши.

Я подивився на перший розділ.

1. Короткий опис інциденту.

Почав:

«У межах прототипування додаткового поведінкового модуля було здійснено аналіз…»

Олена сказала:

— Видали.

Я повернувся.

— Що?

— Це канцелярит.

— Це технічний звіт.

— Це спосіб написати речення так, щоб у ньому не було людини, яка прийняла рішення.

О.

Боляче.

Правильно.

Видалив.

Написав:

«Я створив і підключив поведінковий модуль, який використав робочі дані двох учасників без окремої згоди на такий тип аналізу».

Олена прочитала.

— Краще.

— Значно приємніше.

— Не повинно бути приємно.

— Відчув.

Наступний розділ:

2. Чому це стало можливим.

Я написав:

«Технічна система дозволяла використовувати дані з робочих каналів для внутрішніх тестів».

Олена:

— І?

— Що?

— Це пояснює доступ.

— Так.

— Не рішення.

Чорт.

Додав:

«Я помилково прирівняв технічний доступ до етичного дозволу».

Вона кивнула.

— Оце вже відповідь.

Я дивився на речення.

Воно було коротке.

Навіть красиве у своїй огидності.

Вісім слів, які коштували мені значно більше, ніж будь-який баг у житті.

Соломія не писала.

Я теж.

Вона сказала:

«Я сама напишу, коли буду готова».

Отже, я не писав.

Це звучить просто.

Не було.

Телефон лежав праворуч від ноутбука.

Екраном униз.

Кожні три хвилини мій мозок пропонував:

можливо, вона написала.

Я не перевіряв.

Хвилин п’ять.

Потім перевіряв.

Нічого.

Повертав.

Ще п’ять.

Нічого.

Олена дивилася.

— Ти очікуєш, що телефон сам почне левітувати?

— Можливо.

— Працюй.

— Жорстоко.

— Так.

Я знову відкрив звіт.

Розділ:

3. Які дані використовувалися.

Ось тут уже не можна було ховатися за красивими словами.

Я перелічив:

час відповіді в робочих чатах;

довжину повідомлень;

пунктуаційні патерни;

агреговану тональність;

частоту відновлення комунікації після конфлікту;

спільні code review;

частоту прийняття та відхилення пропозицій;

послідовність ініціатив;

метадані спільного редагування;

зміни стилю комунікації під стресом.

Кожен пункт виглядав технічним.

Нейтральним.

Саме тому небезпечним.

Якщо написати:

«тональність повідомлень»

можна забути, що це означає:

я взяв слова Соломії й дозволив алгоритму визначати, коли вона злиться.

Якщо написати:

«час відповіді»

можна забути:

я вимірював, як швидко вона повертається до мене.

Якщо написати:

«ініціатива після конфлікту»

можна зробити вигляд, що це просто feature.

А не два живих людей, які сварилися через кнопку, архітектуру чи мою нездатність вчасно прийти.

Технічні терміни чудово допомагають не відчувати.

Саме тому я додав нижче:

«Хоча ці дані походили з робочого контексту, частина ознак описувала особистісні та емоційні патерни учасників. Для такого використання мала бути отримана окрема, явна й поінформована згода».

Олена прочитала.

— Залиш.

— Добре.

— І перестань чекати похвали.

Я повернувся.

— Я не…

Вона підняла брову.

— Добре.

Так.

Я чекав.

Навіть тут.

Хотів, щоб хтось сказав:

молодець, ти правильно визнаєш провину.

Який жах.

Людина може перетворити навіть відповідальність на спосіб отримати цукерку.

Близько одинадцятої прийшов Назар.

З кавою.

Поставив біля мене.

— Не пий.

Я подивився.

— Навіщо приніс?

— Це моя.

— А.

Він сів навпроти.

— Як?

— Чудово.

— Сарказм?

— Ні, я завжди мріяв документувати власну етичну катастрофу.

— Тобто сарказм.

— Так.

Назар подивився на документ.

— Можна?

— Ні.

— Добре.

Вперше в житті не потягнувся.

Прогрес був заразний.

Він мовчав хвилину.

Потім:

— Вона написала?

— Ні.

— Ти?

Я подивився.

— Вона просила не писати.

— Правильно.

— Знаю.

— Це я не тобі. Це собі.

Я мало не засміявся.

— Дякую.