Частина VІІІ. Правда має поганий інтерфейс. Розділ 30. Останнє побачення

Максим

Я не боявся останнього побачення.

Це важливо зафіксувати одразу.

Я просто:

прокинувся о 5:48;

перевірив телефон;

заснув;

прокинувся о 5:53;

знову перевірив телефон;

пішов пити воду;

повернувся;

відкрив «Синхрон»;

закрив «Синхрон»;

відкрив повідомлення Соломії;

не написав;

написав;

стер;

написав інше;

теж стер;

і приблизно о шостій двадцять дійшов висновку, що людство даремно винайшло свідомість.

Без неї було б значно простіше.

Піксель спав біля моєї подушки.

Я подивився на нього.

— Сьогодні сьоме.

Кіт не реагував.

— Останнє.

Вухо сіпнулося.

— Потім експеримент закінчиться.

Нічого.

— І треба буде говорити правду.

Піксель відкрив одне око.

О.

Навіть кіт відчув небезпеку.

— Три питання кожному.

Він позіхнув.

— Я знаю.

Я сів на ліжку.

— У мене є одна проблема.

Піксель закрив око.

— Дуже дякую за підтримку.

З сусіднього ліжка почувся голос Назара:

— Якщо проблема називається Соломія, я можу вже не вставати?

Я повернувся.

Він лежав обличчям у подушку.

— Ти не спиш?

— Ти двадцять хвилин проводиш психотерапію коту.

— Це приватна розмова.

— Стіни картонні.

Я встав.

— Спи.

— Не можу.

— Чому?

Назар повернув голову.

— Мені цікаво, чи сьогодні ви нарешті визнаєте, що пара.

— Це не твоя справа.

— Отже, так.

— Ні.

— Отже, страшно.

Я завмер.

Ненавиджу людей, які іноді випадково кажуть щось розумне.

Особливо Назара.

Це руйнує систему координат.

— Не страшно.

— Добре.

— Просто останнє завдання.

— Ага.

— Три питання.

— Так.

— Чесно.

— Саме.

Я дивився.

— Ти дуже дратуєш.

— Це моя функція в сюжеті.

Я пішов до ванної.

За спиною Назар сказав:

— Максиме.

— Що?

Його голос змінився.

Серйозний.

— Якщо є щось, що вона має знати, скажи сьогодні.

Я зупинився.

Оце.

Не можна.

Занадто точно.

— Знаю.

— Серйозно.

— Знаю.

— Бо якщо ти залишиш це на потім…

Я повернувся.

— Назаре.

Він замовк.

Ми дивилися.

Він знав не все.

Ніхто не знав усе.

Але знав достатньо, щоб помітити, що останні кілька днів я поводився як людина, яка чекає на результати біопсії.

— Скажу, — відповів.

Слово вийшло тихо.

Але вийшло.

Назар кивнув.

— Добре.

Я пішов.

І вперше за ранок стало ще страшніше.

Проблема з правдою полягає не в тому, що люди не знають, як її сказати.

Знають.

Відкриваєш рот.

Видаєш набір слів.

Все.

Технічно інтерфейс дуже простий.

Проблема починається, коли ти знаєш, що після цих слів інша людина може перестати дивитися на тебе так само.

Може забрати руку.

Може сказати:

ти не мав права.

І найгірше?

Буде права.

Я стояв під душем і думав про модуль, який ніколи не мав ставати особистим.

Поведінковий аналіз.

Невеликий експериментальний блок.

Колись просто ідея.

Покращити сумісність не лише анкетами.

Подивитися, як люди реально взаємодіють.

Не що кажуть про себе.

А що роблять.

Час відповіді.

Реакція на критику.

Хто першим повертається до діалогу після конфлікту.

Як змінюється стиль повідомлень під стресом.

Наскільки часто люди підтримують чужу ініціативу.

Чи стають сухішими, коли втомлені.

Чи уникають складних тем.

Тоді це звучало розумно.

Майже геніально.

І, що найнебезпечніше, працювало.

Я додав прототип у тестову збірку.

Потім використав наші робочі переписки.

Наші.

Мої й Соломії.

Не читав її приватні повідомлення.

Не залазив у листування з Мартою.

Не дивився нічого, що не стосувалося нашої роботи.

Але.

Я не спитав.

Оце все.

Можна написати тисячу технічних пояснень.

«Метадані».

«Робочий контекст».

«Агреговані ознаки».

«Відсутність семантичного читання сторонніх повідомлень».

«Тестова версія».

Усе це буде правдою.

І все це не змінює головного.

Я взяв її поведінку й перетворив на дані без згоди.

А потім саме цей модуль допоміг сформувати ті самі 98%.

Не створив їх із повітря.

Не підробив.

Але вплинув.

Суттєво.

І кожного разу, коли Соломія питала:

— Це точно не помилка?

я відповідав:

— Точно.

Формально — правда.

Насправді — ні.

Не вся.

Правда має найгірший інтерфейс із усіх можливих.

Якщо приховати одну критичну кнопку, користувач думає, що бачить систему.

Хоча бачить лише те, що ти дозволив.

І я зробив із Соломією саме це.

Чудово.

Можна було повертатися в ліжко й померти.

Але в нас було останнє побачення.

О десятій написала вона.

Соломія:
Ти живий?

Я:

Я:
Фізично.

Вона:

Соломія:
Поганий знак.

Я:

Я:
Ти?

Пауза.

Соломія:
Я склала список питань.

Звичайно.

Я усміхнувся.

Я:
Скільки?

Вона:

Соломія:
Двадцять сім.

Я:

Я:
За правилами три.