Частина VІІ. Подорож, якої не було в календарі. Розділ 29. Побачення після побачень

Соломія

Після подорожі без маршруту я зробила висновок.

Дуже важливий.

Науково обґрунтований.

Підкріплений електричками, автобусами, чужими валізами, власними нервами, дощем, гречкою, викруткою Максима і щонайменше трьома людьми похилого віку, які вважали своїм моральним обов’язком визначити наші стосунки замість нас.

Висновок був простий:

ніколи більше.

Саме це я подумала в неділю о 8:12 ранку.

О 8:14 Максим написав:

Максим:
Гуляти?

Я дивилася на повідомлення.

Дві хвилини тому я урочисто пообіцяла собі не брати участі в жодних спонтанних пригодах щонайменше сім робочих днів.

Це була дуже хороша обіцянка.

Чітка.

Раціональна.

Реалістична.

Я відповіла:

Я:
Де?

Ненавиджу себе.

Марта сиділа на сусідньому ліжку й фарбувала нігті.

Я намагалася зробити вигляд, що повідомлення від Максима не змінило структуру мого ранку.

Виходило погано.

— Він? — запитала вона.

— Хто?

— Президент.

— До чого тут президент?

— Не знаю. Ти ж удаєш, що не розумієш простих запитань.

Я поклала телефон екраном униз.

— Максим.

— О.

— Не починай.

— Я ще нічого.

— У тебе обличчя.

Марта повільно підняла голову.

— Ти реально зараз використала це на мені?

— Працює.

— Погано впливає.

— Знаю.

— Куди кличе?

— Гуляти.

— Це сьоме побачення?

— Ні.

— Восьме?

Я завмерла.

Оце слово.

Восьме.

Після сьомого.

Те, про яке ми домовилися ще на автобусній зупинці.

Але сьоме ще не відбулося.

Отже, технічно це…

— Ні.

Марта примружилася.

— Тоді що?

Я подивилася на телефон.

Максим уже написав ще одне.

Максим:
Без автобуса.

І ще:

Максим:
Без електрички.

І:

Максим:
Без валіз.

І через п’ять секунд:

Максим:
Викрутку теж залишу вдома.

Я засміялася.

Марта відклала лак.

— Соломіє.

— Що?

— Це побачення.

— Ні.

— Чому?

— Бо він просто запропонував погуляти.

— Саме.

— Без завдання.

— Саме.

— Без сценарію.

— Саме.

Я зупинилася.

Марта дуже задоволено усміхнулася.

— О.

— Не «о».

— Ти сама все сказала.

— Це може бути просто прогулянка.

— Так.

— Друзі теж гуляють.

— Так.

— Ми…

Я замовкла.

Марта чекала.

— Що «ми»?

— Нічого.

— Ви цілуєтеся.

— Це не забороняє гуляти.

— Ви ексклюзивні.

— І?

— Домовилися про восьме побачення.

— Воно після сьомого.

— А сьогоднішнє?

Я схрестила руки.

— Не все треба називати.

Марта кивнула.

— Добре.

Пауза.

— Але ти вже думаєш, що вдягнути.

Я різко подивилася.

— Ні.

— Ти тричі глянула на шафу.

Чорт.

Люди з очима.

— Просто оцінювала, чи вона закрита.

— Звичайно.

— І вона закрита.

— Молодець.

Я кинула в неї подушку.

Максим запропонував зустрітися об одинадцятій біля університету.

Без причини.

Без «Синхрону».

Без задачі.

Я приїхала о 10:52.

Не тому, що хвилювалася.

Транспорт.

Місто.

Обставини.

Максим уже стояв біля входу.

Звичайно.

У темних джинсах.

Сірій футболці.

Легкій куртці.

Без рюкзака.

Я перевірила.

— Де викрутка? — запитала замість привітання.

Він усміхнувся.

— Привіт тобі теж.

— Я серйозно.

— Вдома.

— Точно?

— Хочеш обшук?

Пауза.

Його погляд змінився.

Мій мозок занадто швидко побудував небезпечну інтерпретацію слова обшук.

Максим помітив.

Звичайно.

— Кравець.

— Що?

— Ти почервоніла.

— Сонце.

Він подивився вгору.

Хмарно.

— Дуже сильне.

— Замовкни.

— Добре.

Підійшов.

Поцілував у щоку.

Не губи.

М’яко.

Коротко.

Я відчула легке розчарування.

Чорт.

Максим відсторонився.

Подивився.

— Що?

— Нічого.

— Обличчя.

Ненавиджу наші спільні словесні звички.

— Я просто думала.

— Небезпечно.

— Що це було.

Він підняв брову.

— Привітання.

— А.

— Не сподобалося?

— Нормально.

— «Нормально»?

— Максиме.

— Я просто уточнюю.

Я видихнула.

— Я очікувала…

Зупинилася.

Не говоримо.

Забути.

Він уже усміхався.

— Що?

— Нічого.

— Кравець.

— Поцілунок.

Тиша.

Я сказала це.

Сама.

Господи.

Максим перестав усміхатися жартівливо.

Погляд став м’якшим.

— Сюди?

Він показав на губи.

— Не роби з цього інструкцію.

— Просто хочу бути впевненим.

Я подивилася.

— Так.

Він нахилився.

Поцілував.

Легко.

Нормально.

Без сцени.

Без того, щоб увесь світ раптом став розмитим фоном із романтичної реклами парфумів.

Просто губи.

Теплі.

Знайомі.

І вже через кілька секунд я сама поклала руку йому на груди.

Максим трохи відсторонився.

— О.

Я засміялася.

— Ти все ще?

— Так.

— Після стількох разів?

— У мене обмежена оперативна пам’ять.