Частина VІІ. Подорож, якої не було в календарі. Розділ 28. Дощ, валіза і чужа історія кохання

Максим

Наступного ранку я прокинувся від повідомлення незнайомого чоловіка.

Це ще ніколи не було початком хорошого дня.

Особливо коли повідомлення звучало так:

«Доброго ранку. Це щодо валізи».

Я лежав.

Дивився на екран.

Піксель сидів на моєму животі й теж дивився.

— Не знаю, — сказав я.

Кіт моргнув.

— У нашому житті зараз занадто багато валіз.

Піксель почав мити лапу.

Його ставлення до людських проблем було стабільним.

Я відкрив повідомлення.

Невідомий номер:
Мене звати Микола. Учора ви допомогли повернути мою сіру валізу. У магазині дали ваш номер, бо сказали, що ви дзвонили щодо неї.

О.

Сіра валіза.

Та сама.

Жінка в автобусі попросила Максима Романюка допомогти винести валізу.

Максим Романюк допоміг.

Поставив на зупинці чужу.

Потім забув власний рюкзак.

Система працювала бездоганно.

Я:
Так, пам’ятаю. Валіза вже у вас?

Відповідь прийшла одразу.

Микола:
Так. Дякую. Але є одна дивна річ.

Звичайно.

Бо фраза «валіза вже у вас, дякую, гарного дня» була б надто простою для нашого життя.

Я:
Яка?

Пауза.

Микола:
У ній був конверт. Я думав, загубив його багато років тому. Виявилося, він увесь час лежав між підкладкою і внутрішньою кишенею.

Я підняв брову.

Піксель теж.

Можливо.

Або просто хотів їсти.

Я:
І?

Микола:
Це листи моєї дружини. Ще до весілля.

О.

Я сів.

Піксель обурено зістрибнув.

— Вибач.

Кіт пішов.

Шлюб урятовано не було.

Микола:
Я хотів би пригостити вас із дівчиною кавою. Як подяку.

Я завмер на слові дівчиною.

Оце знову.

Усім навколо було простіше визначити наш статус, ніж нам.

Касирці.

Галині.

Петру.

Продавчині.

Водіям.

Тепер Миколі, якого я навіть не бачив.

Можливо, десь існувала державна база даних:

Романюк Максим — емоційно недоступний, але очевидно з дівчиною.

Я написав Соломії.

Я:
У нас нова валіза.

Вона відповіла через хвилину.

Соломія:
Ні.

Я:

Я:
Ти навіть не знаєш.

Вона:

Соломія:
Мені достатньо слова «валіза».

Я:

Я:
Чоловік знайшов у ній старі любовні листи.

Довше.

Потім:

Соломія:
Що?

Перемога.

Я:
Запрошує нас на каву.

Соломія:
Навіщо?

Я:
Подякувати.

Соломія:
За те, що ми випадково допомогли іншій людині випадково винести його валізу на неправильній зупинці?

Я:

Я:
Усе велике починається з професійної некомпетентності.

Вона:

Соломія:
Де?

О.

Все.

Вона погодилася.

Просто ще не сказала.

Я:
У кафе біля центрального вокзалу. О другій.

Соломія:
Добре.

Я усміхнувся.

Я:
Це сьоме побачення?

Відповідь:

Соломія:
Ні.

Я:

Я:
Восьме?

Вона:

Соломія:
Теж ні.

Я:

Я:
Тоді що?

Пауза.

Соломія:
Життя.

Я перестав усміхатися.

Не тому, що стало погано.

Навпаки.

Просто це було дуже Соломієве нове слово.

Не сценарій.

Не завдання.

Не побачення заради науки.

Життя.

І воно починало мені подобатися.

О першій сорок почався дощ.

Звичайно.

Дощ уже мав постійний контракт із нашими стосунками.

Якби ми колись одружувалися…

Стоп.

Ні.

Не йдемо туди.

Мозок.

Назад.

Я стояв під навісом біля вокзалу.

Соломія написала:

Соломія:
Я запізнююсь на три хвилини.

Я:

Я:
Скасувати весілля?

Три крапки.

Соломія:
Так.

Я:

Я:
Шкода. Я вже запросив касирку.

Вона:

Соломія:
І Галину.

Я:

Я:
Вона була б свідком.

Соломія:

Соломія:
Максиме.

Я:

Я:
Мовчу.

Через дві хвилини побачив її.

Парасоля.

Темно-сині джинси.

Світлий светр.

Волосся розпущене.

Моя нервова система одразу вирішила, що дощ — чудове явище природи.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

Підійшла.

Поцілувала мене в щоку.

Просто.

На вокзалі.

Серед людей.

Без обговорення.

Без таймера.

Без жодної трагедії.

Я завмер.

— Що? — запитала.

— Нічого.

— Обличчя.

— Я ще звикаю.

— До чого?

— Що ти тепер іноді робиш це сама.

Соломія почервоніла.

— Не подобається?

— Це найгірше питання за останній місяць.