Частина VІІ. Подорож, якої не було в календарі. Розділ 27. Автобус у невідомому напрямку

Соломія

Якщо людина каже:

— Ми точно їдемо назад?

існує кілька правильних відповідей.

«Так».

«Я перевірив маршрут».

«Ось квитки».

«Ось карта».

«Ось водій, який щойно особисто присягнув на сімейній Біблії, що цей автобус не доставить нас у сусідню область, Молдову або новий екзистенційний розлад».

Максим Романюк відповів:

— Напрямок правильний.

Я подивилася у вікно.

За вікном був кукурудзяний лан.

Дуже великий.

Підозріло великий.

Настільки великий, що я почала підозрювати: за попередні двадцять хвилин ми вже тричі проїхали те саме поле, просто кукурудза добре приховує злочини громадського транспорту.

— Максиме.

— М?

— Я запитала, чи ми їдемо назад.

— Я почув.

— А відповів?

— Напрямок правильний.

— Це не відповідь.

— Південь приблизно там.

Він показав рукою.

Я подивилася.

— Ти визначаєш маршрут за сонцем?

— Наші предки так жили.

— Наші предки в середньому помирали в тридцять п’ять.

— Не через орієнтацію.

— Ти впевнений?

Максим задумався.

— Ні.

Я закрила очі.

Це було шосте побачення.

Шосте.

Ми вже:

сіли в електричку, не знаючи, де саме вийдемо;

вийшли на станції через красиву назву;

сіли в автобус, не знаючи його маршруту;

допомогли Галині й Петру повернути синю сумку;

знайшли озеро без відгуків, рейтингів і фотографій;

поцілувалися біля автобусної зупинки;

майже визнали, що фраза «ми не пара» остаточно померла;

домовилися про восьме побачення;

і тепер їхали назад.

Начебто.

У теорії.

Практично я не бачила жодного знайомого орієнтира.

— Можеш спитати водія, — сказала я.

— Можу.

— І?

— Ти теж можеш.

Я повернулася.

Він усміхався.

Жахлива людина.

— Це твоє рішення без погодження?

— Ні.

— Тоді чому ти не питаєш?

— Бо мені цікаво.

— Що саме?

— Коли ти зламаєшся.

Я повільно вдихнула.

Один.

Два.

Три.

Чотири.

Максим одразу перестав усміхатися.

— Гаразд.

— Що?

— Я спитаю.

О.

Я повернулася.

— Просто так?

— Ти почала рахувати.

— І?

— Значить, уже не весело.

Тиша.

Мені стало дивно тепло.

Через абсолютно безглузду річ.

Він не сказав:

«розслабся».

Не сказав:

«та все нормально».

Не вирішив, що мою тривогу треба негайно перемогти заради розвитку особистості.

Просто побачив межу.

— Дякую.

— Не звикай.

— Пізно.

Максим усміхнувся.

Підвівся.

Автобус саме стрибнув на ямі.

Він мало не сів на коліна жінці через прохід.

— Ой.

Жінка подивилася на нього.

— Молодий чоловіче, ми навіть не знайомі.

Я закрила рот рукою.

Максим почервонів.

— Вибачте.

— Чоловік у мене ревнивий.

Вона показала на дідуся біля вікна.

Той спав із відкритим ротом.

— Дуже небезпечний, — сказав Максим.

Жінка усміхнулася.

— Тому обережніше.

Максим повернувся до мене.

Я вже сміялася.

— Жодного слова.

— Нічого.

— Соломіє.

— Я мовчу.

— Ти фізично не мовчиш.

— Це нервова реакція.

— Знущаєшся.

— Трохи.

Він пішов до водія.

Автобус хитався.

Я дивилася йому вслід.

І раптом спіймала себе на дуже дивній думці.

Мій.

Не в сенсі власності.

Не «належить мені».

Не «не має права говорити з іншими».

Просто мозок поставив поруч із ним внутрішню позначку:

важливе.

Як документи.

Телефон.

Ноутбук.

Тільки значно гірше.

Бо ноутбук можна застрахувати.

Максима — ні.

На щастя.

Страхова компанія після першого ж аналізу ризиків оголосила б банкрутство.

Він повернувся через хвилину.

Сів.

— Ну?

— Є нюанс.

Я відчула, як психіка збирає валізу.

— Який?

— Це не прямий автобус.

— Що?

— Ми їдемо через об’їзд.

— Чому?

— Міст ремонтують.

— Який міст?

— Той, через який мали їхати.

— І коли будемо на станції?

Максим подивився.

Погано.

Дуже.

— Не знає.

— Хто?

— Водій.

— Водій автобуса не знає, коли приїде?

— Каже, залежить від дороги.

Я повільно повернулася до вікна.

Кукурудза.

Все та сама.

Тепер вона виглядала персональною образою.

— Електричка о котрій? — запитала.

Максим дістав телефон.

Я зупинила його.

— Ні.

Він завмер.

— Що?

— Я сама.

Відкрила розклад.

Наступна електричка — через годину двадцять.

Після неї — ще одна через дві години.

Я оцінила приблизний час.

Якщо автобус не затримається більше сорока хвилин…

— Встигнемо, — сказала.

Максим дивився.

— Що?

— Нічого.

— Ти зараз дуже задоволений.

— Ти перевірила тільки розклад.

— І?

— Не побудувала сім маршрутів.

— Я побудувала три подумки.

— А.

— Не радій.

— Все одно прогрес.

Я показала середній палець.

Дідусь через прохід прокинувся саме в цей момент.

Подивився.

Я повільно опустила руку.

Максим почав кашляти.

Кашлем це не було.

Він сміявся.

— Помри, — прошепотіла я.

— Не зараз.

— Чому?

Він нахилився до мого вуха.

— Ми ще не закінчили побачення.

Мурашки пройшли по шиї.