Частина VІ. Поцілунок із невідомою похибкою. Розділ 24. План Б, якого Соломія не складала

Максим

Якщо Соломія Кравець каже:

— У мене немає запасного плану.

треба перевірити три речі.

Перша — чи вона не жартує.

Друга — чи почався апокаліпсис.

Третя — чи ти точно перебуваєш у правильній часовій лінії.

Бо Соломія не просто мала запасні плани.

Вона мала запасні плани для запасних планів.

Якщо план А ламався, у неї був Б.

Якщо ламався Б — В.

Якщо Всесвіт особливо старався, десь у папці лежав файл:

plan_final_revised_really_final_v7.pdf

із таблицею ризиків, альтернативними маршрутами, номерами телефонів і, ймовірно, короткою інструкцією щодо евакуації уряду.

Тому коли наступного вечора вона сказала:

— Плану Б немає.

я спочатку засміявся.

Вона не засміялася.

Тоді мені стало страшно.

Все почалося нормально.

Це вже мало насторожити.

Після вчорашнього творчого вечора «Друга спроба» виглядала майже так само, як завжди.

Майже.

Гірлянду Яна залишила.

Мама сказала:

— Гарно.

А це означало, що гірлянда тепер залишиться тут до кінця існування Сонячної системи.

Біля книжкової полиці стояв той самий стілець.

Мікрофон ми прибрали.

На стіні з’явився перший малюнок дівчини, яка показувала комікси.

У кутку Сашко залишив записку, що хоче принести колонки наступного разу.

Наступного разу.

Я ще не звик до цієї фрази.

У мрії, яку я роками носив у голові й відкладав, раптом з’явився наступний раз.

Погано.

Так люди починають робити речі.

Потім розвиваються.

Беруть відповідальність.

Стають щасливішими.

Жахлива перспектива.

Я прийшов о 18:20.

Соломія вже була там.

Звичайно.

Вона сиділа за столом біля вікна.

Перед нею лежав ноутбук.

Ручка.

Блокнот.

І дві чашки.

Я зняв куртку.

— Що це?

— Чай.

— Обидва?

— Один тобі.

Я завмер.

— Ти купила мені чай?

— Так.

— Без запиту?

— Так.

— Ти стаєш небезпечно турботливою.

— Не звикай.

Я усміхнувся.

— Пізно.

Вона показала на стілець.

— Сідай.

Я сів.

— Це п’яте побачення ще триває?

Соломія підняла очі.

— Технічно сценарій не закритий.

— О.

— Що?

— Ти сама сказала «побачення».

Вона завмерла.

— Ні.

— Так.

— Я сказала «сценарій».

— Після мого «п’яте побачення».

— Це не рахується.

— Я зафіксував.

— Видали.

— Немає прав доступу.

Вона закотила очі.

Мені подобалося, що це вже наш нормальний стан.

Соломія сердиться.

Я виживаю.

Система стабільна.

— Є ще одна частина, — сказала вона.

— Яка?

— Маленька.

Я насторожився.

— Наскільки?

— Максиме.

— Що?

— Просто довірся.

О.

Це слово.

Довірся.

Раніше вона сама його майже не використовувала.

Тепер казала мені.

Прекрасно.

Ми обмінювалися психологічними проблемами.

Романтика.

— Добре, — сказав я.

— Так просто?

— Я вчуся.

Вона подивилася підозріло.

— Ти щось задумав?

— Ні.

— Це ще підозріліше.

— Соломіє.

— Добре.

Вона закрила ноутбук.

— Ходімо.

— Куди?

— Побачиш.

— Далеко?

— Ні.

— На вулицю?

— Так.

— Нам потрібна куртка?

— Так.

— Парасоля?

Вона завмерла.

Ледь.

Я помітив.

Звичайно.

— Не знаю, — сказала.

Я подивився у вікно.

Небо було чисте.

Майже.

На горизонті — темна смуга.

— У тебе немає прогнозу?

— Є.

— І?

— Дощ після десятої.

Я глянув на годинник.

18:31.

— Тоді нормально.

— Так.

Відповіла швидко.

Занадто.

Я не став тиснути.

Прогрес.

Ми вийшли через задні двері кафе.

Там був маленький внутрішній дворик.

Я майже ніколи його не використовував.

Два старі дерева.

Кам’яна стіна.

Сходи, що вели на плоский дах прибудови.

— Серйозно? — запитав я.

— Що?

— Ти ведеш мене на дах?

— Це звучить кримінальніше, ніж є.

— Ти взяла ключі?

— Так.

— У мами?

— Так.

— Вона співучасниця?

— Майже.

Я підняв брову.

— Мені треба боятися?

— Трохи.

— Добре.

Соломія відкрила металеві двері.

Ми піднялися.

І я зупинився.

На даху стояли два складні стільці.

Маленький столик.

Термос.

Плед.

Кілька маленьких лампочок на батарейках.

Нічого грандіозного.

Без свічок.

Без пелюсток.

Слава Богу.

Бо якщо б я побачив пелюстки троянд, довелося б викликати екзорциста.

Соломія явно була не при собі.

Але все одно.

Було красиво.

Не «дорого».

Не «ідеально».

Просто дах.

Вечір.

Місто.

Ми.

— Ти це зробила? — запитав я.

— Частково.

— Частково?

— Яна принесла лампи.

— Звичайно.

— Інна дала термос.

— Сімейна змова.

— Я вже казала.

Я підійшов до краю.

Вид був несподівано хороший.

Невисокі будинки.

Вогні.

Дерева.

Далеко — університетський корпус.

— Для чого? — запитав я.

Соломія стала поруч.

— Просто посидіти.

Я повернувся.

— І все?

— Так.

— Без завдання?

— Без.

— Без запитань?

— Без.

— Без анкети?

— Максиме.