Частина VІ. Поцілунок із невідомою похибкою. Розділ 23. Мрія, про яку він нікому не говорив

Соломія

Є люди, яким легко робити сюрпризи.

Вони не ставлять сорок сім уточнювальних запитань.

Не перевіряють календар.

Не намагаються з’ясувати логістику.

Не шукають, де саме в твоєму формулюванні захований ризик пожежі, банкрутства або знайомства з родичами.

Максим Романюк до таких людей не належав.

— Ти точно не спалила кафе? — запитав він у повідомленні о 8:02.

Я дивилася на екран.

Я:
Ні.

Через дев’ять секунд:

Максим:
Кавомашина жива?

Я:
Так.

Максим:
Холодильник?

Я:
Так.

Максим:
Мама?

Я зітхнула.

Я:
Так.

Пауза.

Максим:
Це вже підозріло.

Я:
Що саме?

Максим:
Надто мало жертв.

Я усміхнулася.

Я:
Дай вечору шанс.

Три крапки з’явилися миттєво.

Максим:
Оце зараз було не заспокійливо.

Я вимкнула телефон.

На щастя, Максим не знав найгіршого.

Я теж не знала, чи все вийде.

І це було жахливо.

Учора я забрала ключі від «Другої спроби» з таким виразом обличчя, ніби мала план.

План був.

Просто не весь.

Це виявилося надзвичайно неприємним досвідом.

Тепер я краще розуміла Максима.

Ненавиділа це.

«Друга спроба» була невеликим сімейним кафе на першому поверсі старого будинку.

Дерев’яні столи.

Тепле світло.

Полиця з книжками, які приносили відвідувачі.

Стара кавомашина, яку Максим ремонтував частіше, ніж деякі люди власні стосунки.

На стіні біля бару висіли фотографії.

Інна.

Яна.

Малий Максим із волоссям, яке вже тоді не підкорялося жодній формі державного управління.

Сімейні свята.

Старі меню.

Перший чек.

Нормальне живе місце.

Не модне.

Не стерильне.

Не «інстаграмне».

У ньому було щось значно небезпечніше.

Пам’ять.

Учора ввечері я сиділа за дальнім столом із Інною Романюк.

Перед нами лежали три аркуші.

Один ноутбук.

Дві чашки чаю.

І моя дуже погана ідея.

— Ти впевнена? — запитала Інна.

— Ні.

Вона усміхнулася.

— Тоді все правильно.

Я підняла очі.

— Це дуже максимівська логіка.

— Він не з повітря взявся.

— На жаль.

Інна засміялася.

Я відкрила список.

Вечір другої спроби.

Назву вигадала не я.

Точніше, я.

Але випадково.

Спочатку файл називався:

Творчий вечір Максима — чернетка 4_final_final2.

Потім я зрозуміла, що якщо він побачить назву, то помре від сорому раніше, ніж прийдуть гості.

Тому перейменувала.

— Він колись справді хотів це робити? — запитала я.

Інна замовкла.

— Так.

— Часто говорив?

— Ні.

Оце вже було цікаво.

— А звідки ви знаєте?

Вона подивилася на сцену.

Точніше, місце, де сцени ще не було.

Просто невисокий куток біля книжкової полиці.

— Одного разу років у сімнадцять він привів сюди хлопця зі школи.

— Навіщо?

— Той грав на гітарі.

— І?

— Боявся людей.

Я мовчала.

— Максим посадив його там.

Вона показала на стілець біля вікна.

— Закрив кафе на годину, запросив Яну, мене й ще двох друзів. Сказав хлопцеві: «От тобі чотири людини. Якщо переживеш — наступного разу буде п’ять».

Я усміхнулася.

Так.

Абсолютно Максим.

— І він зіграв?

— Три пісні.

— А далі?

— Через місяць виступав на шкільному концерті.

Я повільно відклала ручку.

— Максим цього не розповідав.

— Знаю.

— Чому?

Інна знизала плечима.

— Він багато чого не розповідає, якщо не може пожартувати.

Оце було точніше, ніж мало.

Я згадала його батька.

Яну.

Його «я боюся бути таким самим».

Той вечір на кухні.

Серйозний Максим перед моєю презентацією.

Мені раптом стало дуже важливо зробити все правильно.

Ненавиджу, коли щось стає важливим.

Одразу з’являється можливість провалу.

— Що він хотів зробити? — запитала я.

Інна дивилася на мене.

— Не концерт.

— А?

— Місце.

Оце слово.

— Яке?

— Де люди можуть спробувати.

Я мовчала.

Інна продовжила:

— Він казав: «Не всі хочуть бути зірками. Деяким просто треба місце, де вони не виглядатимуть ідіотами, якщо в них не вийде».

Мій мозок зупинився.

Бо ось воно.

Не сцена.

Не творча вечірка.

Не гарний захід.

Друга спроба.

У буквальному сенсі.

Місце для тих, хто боїться першої.

Або вже провалив її.

— Це він вигадав назву кафе? — запитала я.

Інна усміхнулася.

— Частково.

— Я думала…

— Що це про мене?

— Можливо.

— І про мене теж.

Вона торкнулася краю чашки.

— Ми відкрили його після дуже поганого року.

Я не питала.

Не треба було.

— А Максим потім сказав, що назва хороша, бо люди занадто серйозно ставляться до першої спроби.

Звичайно.

Я сиділа.

І думала, що знаю Максима Романюка.

Насправді знала фрагменти.

Гумор.

Хаос.

Сімейну відповідальність.

Страх обіцянок.

Те, як він дивиться.

Те, як торкається.

Те, як питає «можна?».

Але мрія…