Частина VІ. Поцілунок із невідомою похибкою. Розділ 22. День, коли Максим став серйозним

Максим

У житті кожної людини настає момент, коли доводиться дорослішати.

У когось це народження дитини.

У когось — перша іпотека.

У когось — усвідомлення, що лікарі, вчителі й пілоти літаків іноді молодші за тебе, а отже, цивілізація тримається буквально на людях, які ще недавно списували контрольну.

У мене цей момент настав у вівторок о 6:14 ранку.

Коли я прокинувся без будильника й першою думкою було:

У Соломії сьогодні презентація.

Не «де телефон».

Не «чому Піксель лежить у мене на шиї».

Не «чи можна юридично вважати пару о дев’ятій ранку ранковою».

Навіть не «ми вчора офіційно визнали, що були на чотирьох побаченнях».

Презентація.

Її.

Я відкрив очі.

Піксель сидів на грудях і дивився на мене.

— Не починай.

Він моргнув.

— Я знаю, що шоста ранку.

Моргнув.

— Ні, я не хвилююся.

Кіт позіхнув.

— Просто в неї сьогодні важливий день.

Піксель почав мити лапу.

— Ти міг би хоч удавати, що слухаєш.

Не міг.

Чесний кіт.

Я взяв телефон.

Повідомлень від Соломії не було.

Останнє — учора о 23:11.

Соломія:
Я ще раз перегляну третій блок і спати.

Моя відповідь:

Я:
Ти сказала те саме годину тому.

Вона:

Соломія:
Цього разу серйозно.

Я:

Я:
Це дуже погано, бо в нас у парі серйозним маю бути я.

Вона:

Соломія:
Ти?

І потім три смайлики, що сміються.

Насильство.

Емоційне.

Добре, що я був сильною людиною.

Я подивився на час.

6:15.

Її презентація о 10:00.

За планом ми мали зустрітися о 8:20 біля лабораторії.

За моїм особистим планом я мав прийти раніше.

Не на тридцять сім хвилин, як першого разу.

Я зробив висновки.

Тепер двадцять п’ять.

Здоровий розвиток.

Я встав.

Піксель обурено зістрибнув.

На сусідньому ліжку Назар висунув голову з-під ковдри.

— Ти куди?

— В університет.

— Зараз?

— Так.

Він подивився на годинник.

Потім на мене.

— Ти помираєш?

— Ні.

— Тоді чому встав о шостій?

— У Соломії презентація.

Назар мовчав.

Секунду.

Дві.

Потім повільно сів.

— Господи.

— Що?

— Ти закохався.

Я застиг із футболкою в руках.

— Не починай.

— Ти встав добровільно о шостій ранку.

— Це доказ відповідальності.

— Ти.

— Так.

— О шостій.

— Я вмію читати годинник.

— Через чужу презентацію.

Я натягнув футболку.

— Це п’ятий сценарій.

— А.

Назар серйозно кивнув.

— Тоді точно не кохання.

— Саме.

— Наукова дисципліна.

— Саме.

— Особливо те, як ти вчора три години перевіряв, чи працює запасний HDMI-перехідник.

Я повернувся.

— Звідки ти знаєш?

— Ти перевіряв його на моєму моніторі.

— Це технічна підготовка.

— А два павербанки?

— Один може розрядитися.

— Клікер?

— Може знадобитися.

— Друкована копія презентації?

— Резерв.

— Флешка?

— Резерв резерву.

Назар підняв руки.

— Я зрозумів.

— Що?

— Ти готуєшся до її виступу так, ніби завтра запускають ракету з людиною на борту.

— Комісія гірша.

— Справедливо.

Я взяв рюкзак.

Потім зупинився.

— Назаре.

— М?

— Я справді перегинаю?

Він перестав усміхатися.

Оце було небезпечно.

Серйозний Назар — явище, яке краще спостерігати з укриття.

— Ні.

— Точно?

— Якщо ти все це тягнеш не для того, щоб показати Соломії, який ти чудовий.

Я задумався.

— Не для цього.

— Тоді нормально.

— А для чого?

Назар подивився так, ніби відповідь була очевидна.

— Щоб їй сьогодні було трохи легше.

Я мовчав.

Чорт.

Саме.

— Це дуже доросла думка, — сказав я.

— Іди, поки я не зіпсував репутацію.

— Дякую.

— Не звикай.

Я показав йому середній палець.

Баланс Всесвіту відновлено.

О 7:47 я був у кав’ярні біля університету.

Купив чай.

Не собі.

Соломії.

Той самий.

Без кави.

Без зайвого цукру.

І маленький сендвіч, бо зранку вона, найімовірніше, не їла.

Я це знав не тому, що стежив.

Просто останні кілька тижнів навчився помічати.

Дуже небезпечна функція.

Коли починаєш помічати дрібниці про людину, назад уже не повертаєшся.

Спочатку це чай.

Потім — як вона стискає пальці, коли нервує.

Потім — якою рукою прибирає волосся за вухо.

Потім — що перед важливою подією вона не снідає, бо «організм зайнятий».

А потім одного дня сидиш о сьомій сорок сім із сендвічем і думаєш, що готовий особисто воювати з її шлунком за право отримати калорії.

Жах.

Романтика — це побутовий тероризм.

Я ще купив воду.

Негазовану.

Звичайно.

І м’ятні льодяники.

Не знаю навіщо.

Просто бачив, що люди так роблять у фільмах перед виступом.

На касі дівчина подивилася на все.

— Іспит?

— Гірше.

— Співбесіда?

— Презентація дівчини.

Вона усміхнулася.

— Успіхів їй.

Я вже відійшов.

Потім усвідомив.

Дівчини.

Не «колеги».

Не «партнерки по проєкту».

Не «емоційної складності невідомого походження».

Я не виправив.

Цікаво.

Небезпечно.