Частина V. Ревнощі не входили до технічного завдання. Розділ 21. Чотири побачення і одна очевидна брехня

Соломія

Існує кілька ознак того, що людина втратила контроль над ситуацією.

Наприклад, вона прокидається вранці й першою перевіряє не прогноз погоди, не розклад пар і навіть не повідомлення про дедлайн, який може знищити її академічне майбутнє.

Вона відкриває фотографію.

Одну.

Конкретну.

З учорашнього фестивалю.

На ній Максим стояв поруч зі мною під гірляндами.

Не дивився в камеру.

Дивився на мене.

Я теж дивилася на нього.

Наші руки були з’єднані десь унизу кадру, майже випадково.

Майже.

На задньому плані хтось їв кукурудзу.

Ще далі хлопець у костюмі динозавра знімав голову й пив воду.

Романтика сучасності.

Якби через двісті років археологи знайшли цю фотографію, вони могли б зробити два висновки.

Перший: на початку двадцять першого століття люди все ще дивилися одне на одного як ідіоти.

Другий: динозаври пережили вимирання й працювали на студентських фестивалях.

Я збільшила фотографію.

Помилка.

Максимове обличчя стало більшим.

Особливо очі.

Ще більша помилка.

Я заблокувала телефон.

Через три секунди знову відкрила.

— О ні, — сказала Марта.

Я різко повернулася.

Вона стояла у дверях кімнати з двома чашками чаю.

— Що?

— Ти дивишся фотографії.

— І?

— О восьмій ранку.

— Люди дивляться фотографії.

— Ти усміхаєшся.

Я перестала.

— Ні.

— Так.

— Це м’язовий спазм.

— Знову?

— Хронічний.

Марта поставила чашку біля мене.

— Покажи.

— Що?

— Фото.

— Ні.

— Я його й так бачила.

— Тоді навіщо?

— Хочу побачити, яке саме ти переглядаєш о восьмій ранку.

— Марто.

Вона потягнулася до телефона.

Я притиснула його до грудей.

Невдала дія.

Дуже.

Марта повільно підняла брови.

— О.

— Що?

— Ти щойно фізично захистила фотографію Максима тілом.

— Телефон.

— Звичайно.

— Там банківський застосунок.

— І державні секрети.

— Можливо.

— І Максим Романюк.

Я зробила ковток чаю.

Гарячий.

Майже обпеклася.

Заслужено.

— Учора було четверте, — сказала Марта.

Я знала, що вона має на увазі.

Звичайно, знала.

— Четверте що?

Вона подивилася на мене з жалем.

— Соломіє.

— Що?

— Не роби цього.

— Чого?

— Цього вашого колективного божевілля, де двоє дорослих людей ходять на побачення, тримаються за руки, ревнують, танцюють майже в обіймах, обговорюють ексклюзивність, але все ще називають це польовим тестуванням.

Я поставила чашку.

— Ми не обговорювали ексклюзивність.

— Ви сказали, що будете обговорювати.

— Це не те саме.

— Так. Це значно романтичніше.

— Ні.

— І ви досі не цілувалися.

Я завмерла.

Марта усміхнулася.

— Це вже майже спортивна дисципліна.

— Ми не зобов’язані.

— Абсолютно.

— І не будемо робити це тільки тому, що всі чекають.

— Правильно.

— І алгоритм тут ні до чого.

— Повністю підтримую.

Я примружилася.

— Чому ти така спокійна?

— Бо мені цікаво, скільки ще способів ви знайдете, щоб опинитися за п’ять сантиметрів одне від одного й не поцілуватися.

— Це не смішно.

— Дуже.

— Ми просто…

Я зупинилася.

Марта чекала.

Я знала, що зараз скажу.

Ту саму фразу.

Нашу стару.

Зручну.

Захисну.

Ми просто тестуємо систему.

Слова вже майже сформувалися.

І раптом здалися настільки дурними, що я сама не змогла їх вимовити.

Марта це побачила.

— О, — сказала вона.

— Що?

— Нарешті.

— Нічого не «нарешті».

— Ти не сказала.

— Що?

— «Ми тестуємо систему».

Я взяла чай.

— Не хотіла.

— Чому?

— Бо…

Знову пауза.

Ненавиджу паузи.

У них часто заводиться правда.

— Бо це вже не вся правда.

Марта не посміхнулася.

Просто кивнула.

І саме через це мені стало ще ніяковіше.

— Добре, — сказала вона.

— Що добре?

— Те, що ти це розумієш.

— Я нічого не розумію.

— Це теж нормально.

— Ви, психологи, дуже любите слово «нормально».

— Бо люди постійно приходять із речами, які вважають унікально катастрофічними, а виявляється, що половина людства робить те саме.

— Наприклад?

— Закохується в людину, яку спочатку хотіла придушити кабелем від зарядки.

Я мало не вдавилася чаєм.

— Я не…

— Я не сказала, що ти закохалася.

Марта підняла чашку.

— Ти сама почала захищатися.

— Пішла ти.

— Оце вже стабільна реакція.

О дев’ятій двадцять три «Синхрон» надіслав нагадування.

Звіт після четвертого експериментального сценарію готовий до заповнення.

Я дивилася на повідомлення.

Марта — через моє плече.

— О, романтична бюрократія.

— Це збір даних.

— У найсексуальнішій формі.

— Таблиця?

— У вашому випадку — так.

Я відкрила застосунок.

Перші питання були очікуваними.

Чи виконано завдання?

Так.

Чи провели ви частину часу окремо з друзями?

Так.

Чи виникали ситуації соціального дискомфорту?

Так.

Чи були вони пов’язані з поведінкою партнера?

Я задумалася.

Частково.

Чи відчували ви ревнощі?

Так.

Без паузи.

Прогрес.

Марта заглянула.

— Я пишаюся.

— Не дивись.