Частина V. Ревнощі не входили до технічного завдання. Розділ 20. Танець як помилка координації

Максим

Є люди, які танцюють природно.

Вони чують музику.

Відчувають ритм.

Рухаються легко.

Їхнє тіло й мозок працюють як єдина система.

Є я.

Моє тіло й мозок інколи навіть не знайомі.

Особливо коли поруч Соломія Кравець.

Особливо коли вона впродовж останніх двох годин:

тримала мене за руку;

зізналася, що трохи ревнує;

повідомила Данилові, що «між нами щось є»;

майже поцілувала мене;

а потім сказала фразу:

«У нас ще буде час».

Я повторював її подумки приблизно кожні сім хвилин.

Для науки.

Звичайно.

Не тому, що мій мозок уже створив окрему папку з назвою:

МОЖЛИВИЙ ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК — НЕ ВИДАЛЯТИ.

Фестиваль повільно переходив у вечірню частину.

Стало темніше.

Гірлянди — яскравіші.

Музика — голосніша.

Людей — більше.

Здорового глузду — менше.

Нормальна динаміка студентського заходу.

Ми стояли біля центральної сцени й чекали результатів якогось розіграшу, в якому ніхто з нас не брав участі.

Я не знав навіщо.

Можливо, просто тому, що Соломія сказала «ходімо».

Останнім часом це стало достатньою причиною.

Вона стояла поруч.

Наші плечі торкалися.

Руки — ні.

Я вже хвилини три це помічав.

І принципово нічого не робив.

Не тому, що не хотів.

Хотів.

Саме тому.

Після сьогоднішньої дурної спроби викликати в неї ревнощі я вирішив хоча б кілька годин поводитися як людина, емоційний вік якої перевищує дванадцять.

Складне завдання.

Але я старався.

На сцені ведучий кричав:

— І НАШ ГОЛОВНИЙ ПРИЗ…

Соломія нахилилася до мене.

— Чому він постійно кричить?

— Можливо, вдома йому забороняють говорити.

— Це психологічна травма?

— Або контракт.

— Тоді співчуваю мікрофону.

Я засміявся.

Ведучий продовжував:

— …ДВА КВИТКИ НА…

Ми не слухали.

Соломія подивилася на людей навколо.

Потім на мене.

— Ти втомився?

— Ні.

— Брехня.

— Чому?

— У тебе плечі опустилися.

Я автоматично випрямився.

— Тепер ні.

— Це не працює.

— Звідки ти знаєш?

— Вивчила.

О.

Оце слово.

Вивчила.

У контексті людини, яка професійно аналізує дані, воно звучало небезпечно інтимно.

— Що ще? — запитав я.

— Що?

— Ти вивчила.

— Максиме.

— Мені цікаво.

— Потім.

— Чому?

— Бо якщо почну перелічувати, ти станеш нестерпним.

— Я вже.

— Саме.

Ведучий оголосив переможця.

Натовп зааплодував.

Ми теж.

Не знали кому.

Соціальна поведінка дуже зручна: якщо всі плескають, просто робиш те саме й виглядаєш інтегрованим у суспільство.

Потім музика різко змінилася.

На сцену вийшла дівчина з мікрофоном.

— А тепер не розходимося! Через десять хвилин — відкритий танцювальний майданчик!

Я завмер.

Соломія теж.

— Ні, — сказали ми одночасно.

Потім подивилися одне на одного.

— Ми вже танцювали, — сказала вона.

— Завдання виконано.

— Повністю.

— Навіть із травмами.

— Ти один раз наступив мені.

— Ти теж.

— Це було самозахистом.

— Суд розбереться.

Ми вже збиралися відійти, коли Марта з’явилася збоку.

Я не знаю, як вона це робила.

Психологи, мабуть, матеріалізуються там, де люди намагаються уникнути емоційного розвитку.

— Куди? — запитала.

— Додому, — сказав я.

— Ні.

— Це не демократично.

— Ви ж залишаєтеся на вечірню програму.

Соломія примружилася.

— Звідки знаєш?

— Ви самі сказали.

— Ми передумали.

— Чому?

— Танці.

Марта подивилася на нас.

— Ви вже танцювали.

— Саме.

— І вижили.

— Саме це й хочемо зберегти.

Марта посміхнулася.

Я одразу зрозумів: буде погано.

— Цього разу повільна частина.

Тиша.

Я подивився на Соломію.

Вона на мене.

Марта отримала задоволення.

— Не дякуйте.

— Ми не збиралися, — сказала Соломія.

— Ви дуже погана людина, — додав я.

— Я психолог.

— Це не виправдання.

— Для мене так.

І вона пішла.

Ми залишилися.

— Можемо втекти, — сказав я.

Соломія подивилася на сцену.

Потім на мене.

— Можемо.

— Хочеш?

Вона не відповіла одразу.

Погано.

— Соломіє.

— Що?

— Ти зараз думаєш.

— Так.

— Це завжди небезпечно.

— Я подумала…

— О ні.

— Якщо вже наше завдання про соціальну взаємодію…

— Воно завершене.

— Формально.

— Найкращий вид завершення.

— Максиме.

Я зітхнув.

— Ти хочеш залишитися.

Вона подивилася.

— Можливо.

— Через танці?

— Можливо.

Серце зробило дурну річ.

— Зі мною?

— Ні, з ведучим.

— Дуже смішно.

— Ти сам спитав.

Я посміхнувся.

— Тоді залишаємося.

— Це не означає, що я хочу повільний танець.

— Звичайно.

— Максиме.

— Що?

— Не усміхайся так.

— Як?

— Наче вже виграв.

— Я ще нічого.

— У тебе обличчя.

— Незалежне.

— Ненавиджу цю фразу.

— Але вона працює.

За десять хвилин майданчик перед сценою звільнили.

Людей стало менше.

Частина пішла до фудкорту.

Частина — на DJ-сет в інший двір.

Частина залишилася.

Ми теж.

Абсолютно випадково.

Ніхто не стояв насильно.

Ніхто не тримав.