Частина V. Ревнощі не входили до технічного завдання. Розділ 19. Люди, до яких ми зовсім не ревнуємо

Соломія

— Соломіє, маєш хвилину?

Звичайне питання.

Абсолютно нормальне.

Безпечне.

Люди постійно просять одне в одного хвилину.

Викладачі.

Одногрупники.

Продавці мобільного зв’язку.

Люди, які хочуть пояснити тобі, що ти неправильно користуєшся власним банківським рахунком.

У фразі «маєш хвилину?» немає нічого романтичного.

Нічого небезпечного.

Нічого, що мало б змусити Максима Романюка перестати усміхатися так швидко, ніби хтось натиснув аварійний вимикач.

Я подивилася на Данила.

Потім на Максима.

Потім на наші руки.

Ми все ще трималися.

Це трохи ускладнювало ситуацію.

Не для мене.

Для Максима.

Його великий палець завмер на моїй долоні.

Майже непомітно.

Якщо не знати його останні кілька днів.

Я вже знала.

— Так, — сказала я Данилові.

Максим розтиснув пальці.

Одразу.

Без демонстрації.

Без «ну йди».

Без театру.

І саме через це я відчула маленький неприємний укол.

Чому?

Бо якась дуже нездорова частина мене очікувала, що він затримає руку.

Не утримає силою.

Просто…

покаже, що не хоче відпускати.

Прекрасно.

Ми вже дійшли до етапу, коли я аналізувала швидкість роз’єднання пальців.

Ще трохи — і почну будувати графіки.

— Я буду біля стенда, — сказав Максим.

Спокійно.

Навіть надто.

— Добре.

Данило кивнув у бік тихішої частини площі.

— Тут шумно.

Ми відійшли метрів на двадцять.

Я не оберталася.

Це було б дивно.

Дитячо.

Підозріло.

Я обернулася через сім секунд.

Максим уже говорив із Назаром.

Не дивився на мене.

Добре.

Чудово.

Саме так і має бути.

Чому мене це дратувало?

Невідомо.

Можливо, сьогодні в атмосфері була підвищена концентрація ідіотизму.

— Щодо листа, — сказав Данило.

— Я ще не прочитала.

— Розумію.

Ми зупинилися біля великого дерева на краю площі.

Тут музика зі сцени була тихішою.

Фестиваль усе одно жив навколо.

Світло.

Люди.

Сміх.

Запах солодкої вати.

Десь хтось погано співав під гітару.

Людство пережило тисячі років еволюції, щоб студент із трьома акордами міг катувати «Knockin’ on Heaven’s Door».

— Я хотів пояснити усно, — продовжив Данило. — Щоб лист не виглядав як спроба тебе переманити.

— Але це спроба мене переманити.

Він усміхнувся.

— Частково.

— Тоді лист виглядає правильно.

— Ти завжди така пряма?

— Коли економить час.

— Добре.

Данило сперся плечем об дерево.

— Мені справді подобається, як ти працюєш.

Ось.

Фраза.

Нормальна.

Професійна.

Я сотні разів чула щось подібне.

Від викладачів.

Від одногрупників.

Від людей на хакатонах.

Але сьогодні вона чомусь звучала інакше.

Не через Данила.

Через Максима, який десь за моєю спиною мав повне право взагалі не думати про нашу розмову.

— Дякую, — сказала я.

— У нас зараз проблема з модулем кластеризації команд. Ми бачимо компетенції, але не враховуємо динаміку конфлікту. Ти могла б допомогти.

— Як консультантка?

— Спочатку.

— А потім?

— Якщо захочеш — більше.

Я схрестила руки.

— Я не піду із «Синхрону».

— Я почув.

— Точно?

— Так.

— Тоді навіщо ця розмова?

Данило трохи подумав.

— Бо «не зараз» і «ніколи» — різні речі.

Я хотіла відповісти автоматично.

Потім зупинилася.

Він не тиснув.

Не вимагав.

Просто залишав варіант.

Дратувало те, що це було логічно.

— Можливо, — сказала я.

— Цього достатньо.

Я примружилася.

— Де я вже чула цю фразу.

— Що?

— Нічого.

Максим.

Звичайно.

Останнім часом він почав проникати в мою голову через абсолютно невинні слова.

«Достатньо».

«Прийду».

«Хочу».

«Можна?»

Дуже небезпечний словниковий запас.

— І ще, — сказав Данило.

О ні.

Зазвичай після «і ще» починаються речі, яких можна було уникнути.

— Що?

— Ви з Романюком справді разом?

Я завмерла.

Ось.

Прекрасно.

Сьогодні Всесвіт явно проводив опитування.

— Чому тебе це цікавить?

Данило підняв руки.

— Професійно — ніяк.

— А непрофесійно?

Він усміхнувся.

— Ти мені подобаєшся.

Прямо.

Спокійно.

Без маніпуляцій.

Без натяків.

Мені навіть не було на що злитися.

Що ж за жахливий день.

— Даниле…

— Я не прошу відповіді.

— Добре.

— І не збираюся лізти між вами, якщо там щось є.

Я відчула дуже дивне тепло.

Не через його зізнання.

Через формулювання:

якщо там щось є.

Було.

Я вже не могла чесно сказати, що ні.

Не знала, що саме.

Але було.

— Там щось є, — сказала я.

Данило кивнув.

Не виглядав розбитим.

Не театрально страждав.

Доросла поведінка.

Дивно спостерігати її на студентському фестивалі.

— Зрозумів.

— Але ми ще не…

— Не визначили.

— Так.

— Це помітно.

Я звузила очі.

— Наскільки?

— Соломіє.

— Що?

— Ви дивитеся одне на одного так, ніби весь час сперечаєтеся, хто перший визнає очевидне.

Я відчула, як щоки нагрілися.

— Це не…

— Я не психолог.

— Добре.

— Але не сліпий.

Прокляті люди з функціональним зором.

— І я не хочу використовувати роботу як привід наближатися, — додав Данило. — Тому сказав прямо.