Ти — моя помилка в алгоритмі

Частина V. Ревнощі не входили до технічного завдання. Розділ 18. Фестиваль людей, які дивляться

Максим

Є події, на яких люди приходять дивитися.

Фестивалі.

Концерти.

Виставки.

Студентські презентації.

Публічні страти.

Останні, щоправда, офіційно скасували, тому університетські фестивалі тепер успішно виконують ту саму соціальну функцію.

Людина приходить.

Стоїть.

Дивиться, як інші добровільно принижують себе перед натовпом.

Їсть щось жирне.

Фотографує.

І йде додому з відчуттям культурного розвитку.

Я любив фестивалі.

До цього дня.

Тепер я знав, що в них є серйозний конструктивний дефект.

На фестивалі люди дивляться.

На всіх.

Зокрема на Соломію.

Ця думка не входила до технічного завдання.

Взагалі.

У завданні №4 було написано:

не ізолюватися одне від одного;

не ізолюватися від інших;

провести час із друзями окремо;

мати хоча б одну спільну активність;

не використовувати партнера як соціальний щит.

Не було пункту:

спокійно дивитися, як незнайомі хлопці розглядають дівчину, яка тобі подобається, і не перетворюватися внутрішньо на середньовічного феодала.

Очевидний недолік документації.

Я повідомлю розробникам.

Тобто собі.

Пізніше.

Якщо переживу.

— Ти знову дивишся, — сказав Назар.

Я стояв біля входу на головну фестивальну площу кампусу.

Поруч Назар тримав камеру на стабілізаторі.

На шиї висів бейдж із написом MEDIA, який давав йому моральне право лізти туди, де нормальних людей просили не заважати.

— Куди? — запитав я.

— Туди.

— Дуже конкретно.

— На Соломію.

— Я не дивлюся.

Назар повільно перевів камеру.

Не на неї.

На мене.

— Не знімай.

— Я тестую світло.

— На моєму обличчі?

— Воно зараз дуже інформативне.

— Видали.

— Я ще не записую.

— Ти брехун.

— Професійний.

Я подивився вперед.

Соломія стояла біля стенда «Синхрону» разом з Оленою Сергіївною й Мартою.

На ній були темні джинси, світла сорочка й короткий темно-синій жакет.

Нічого особливого.

Нормальний одяг.

Пристойний.

Функціональний.

Не пояснював, чому троє хлопців біля сусіднього стенда вже вдруге озирнулися.

Я підозрював злочинну діяльність жакета.

Або волосся.

Сьогодні Соломія залишила його розпущеним.

Що, на мою думку, мало регулюватися окремою ліцензією.

— Ти ревнуєш, — сказав Назар.

— Ні.

— Швидко відповів.

— Бо відповідь очевидна.

— Так. Ревнуєш.

— Ні.

— Максиме.

— Назаре.

— Ти двадцять секунд дивився на хлопця в зеленій футболці.

Я знайшов його поглядом.

— Не знаю, про кого ти.

— Знаєш.

— Не знаю.

— Той, який щойно дивився на Соломію.

— А.

— «А».

— Я просто оцінював його футболку.

— З ненавистю?

— З дизайнерської точки зору.

Назар усміхнувся.

— У футболки хороший крій.

— Колір жахливий.

— Зелений.

— Саме.

— У тебе немає проблем із зеленим.

— Тепер є.

Назар зареготав.

— Ти пропав.

— Іди працюй.

— Я працюю.

Він підняв камеру.

— Документую деградацію чоловічої психіки.

— Якщо це відео десь з’явиться…

— Я пам’ятаю.

Він опустив камеру.

— Без згоди не публікуємо.

Я подивився.

Серйозно.

Назар справді навчився.

Дивно.

Можливо, людство мало шанс.

— Дякую.

— Не звикай.

— Це наша фраза.

— Тепер спільна.

Я ненавидів усіх.

Фестиваль розкинувся майже на весь кампус.

Між корпусами стояли десятки стендів.

Стартапи.

Студентські клуби.

Волонтерські організації.

Спортивні секції.

Люди, які з незрозумілих причин добровільно вчили інших танцювати сальсу о десятій ранку.

Люди, які пропонували скуштувати щось під назвою «експериментальний веганський бургер».

Я не ризикнув.

У житті й так вистачало експериментів.

Біля центральної сцени грала група.

Над площею висіли прапорці.

Пахло кавою, карамеллю, смаженим сиром і колективним бажанням студентів не думати про дедлайни.

Наш стенд виглядав добре.

Соломія зробила все, щоб він виглядав професійно.

Я зробив усе, щоб він не виглядав як податкова інспекція.

На великому екрані демонструвався інтерфейс «Синхрону».

Без наших реальних відсотків.

Після вірусного дебюту ми стали обережнішими.

Дані — тільки тестові.

Жодних приватних відповідей.

Жодних сенсацій.

Назар уже один раз навчив нас, що інтернет не забуває.

Другий урок ми вирішили не оплачувати власною психікою.

Я підійшов.

Соломія саме пояснювала двом дівчатам, як система аналізує стиль конфлікту.

— Вона не визначає, «хороша» людина чи «погана», — говорила вона. — І не ставить діагнози. Вона лише показує, де у двох людей можуть бути різні очікування.

— А відсоток сумісності є? — спитала одна.

Соломія ледь помітно напружилася.

Я встав поруч.

— У тестовій версії був.

Дівчина впізнала мене.

— О! Це ви ті 98%?

Я усміхнувся.

— На жаль, знаменитість.

Соломія повернула голову.

— Не радій.

— Я страждаю.

Друга дівчина засміялася.