Частина ІV. Піца, пожежа і дві чесні відповіді. Розділ 17. Емоційна складність невідомого походження

Соломія

Є люди, які спокійно чекають повідомлень.

Наприклад, психічно стабільні.

Я до них не належала.

О 18:03 Максим мав зустрітися з батьком.

О 18:07 я перевірила телефон.

О 18:12 — ще раз.

О 18:19 — просто тому, що він лежав екраном догори й міг раптом пропустити повідомлення через мою недбалість.

О 18:26 я перевернула його екраном униз.

О 18:27 перевернула назад.

Марта сиділа навпроти мене в університетській бібліотеці й намагалася читати статтю про когнітивні викривлення.

Іронія була настільки густою, що нею можна було замазувати тріщини в стінах.

— Ще раз, — сказала вона.

— Що?

— Перевіриш телефон.

— Я не перевіряю.

— Ти дивишся на нього кожні сорок секунд.

— Це неправда.

— Я засікала.

— Ти психолог. Ви всі морально зіпсовані.

— Це не заперечення.

Я відсунула телефон.

— Він сказав, що напише після зустрічі.

— Напише.

— Я знаю.

— Тоді чого нервуєш?

— Я не нервую.

Марта повільно підняла брову.

— У тебе ручка без ковпачка.

Я подивилася.

Справді.

— І?

— Ти зняла його хвилин десять тому, а потім дев’ять разів намагалася закрити ручку неіснуючим ковпачком.

Я поклала ручку.

— Деталі.

— І ти рахуєш.

Я подивилася на пальці.

Великий торкався вказівного.

Потім середнього.

Знову.

Чорт.

Я стиснула долоню.

— Це не через Максима.

— Звичайно.

— Через невизначеність.

— Яка пов’язана з Максимом.

— Опосередковано.

— Як мило ти оформлюєш заперечення.

Я глянула на неї.

— Ти не допомагаєш.

— Я й не намагаюся.

— Чудова подруга.

— Зате чесна.

Слово вдарило трохи сильніше, ніж мало.

Чесність.

Останні кілька днів усе крутилося навколо неї.

Максим, який уперше говорив про батька без жарту.

Я, яка сказала, що він мені подобається.

Ми обоє, які знали, що хочемо поцілунку.

І все одно не поспішали.

Ніби стояли перед дуже красивим мостом, на якому великими літерами написано:

МОЖЛИВЕ ОБВАЛЕННЯ.

І замість того щоб повернутися, обговорювали, хто піде першим.

Телефон завібрував.

Я схопила його настільки швидко, що Марта навіть не встигла посміхнутися.

Це був банк.

Ваша картка…

Я заблокувала екран.

— Ну? — запитала Марта.

— Реклама.

— Трагедія.

— Якщо вони ще раз напишуть сьогодні, я закрию рахунок.

— Дуже здорове перенесення агресії.

— Марто.

— Мовчу.

О 18:41 я вже не читала.

О 18:53 не бачила рядків.

О 19:02 Максим усе ще не писав.

І саме тоді я зрозуміла дещо неприємне.

Я не боялася, що він забув.

Не боялася, що не напише.

Не боялася, що порушить обіцянку.

Я вірила, що напише.

Оце й було страшне.

Не відсутність довіри.

Навпаки.

Її поява.

Коли ти не довіряєш людям, усе просто.

Ти не очікуєш.

Не спираєшся.

Не залишаєш у системі критичної залежності.

Людина може піти — і конструкція вистоїть.

А тепер я сиділа в бібліотеці й чекала на повідомлення, тому що Максим сказав, що напише.

І десь усередині вже вважала це достатньою гарантією.

Мій батько теж колись казав, що прийде.

Я знала, чим це закінчується.

Саме тому довіра не була теплою й милою.

Вона була схожа на відкритий порт у системі безпеки.

Можливо, потрібний.

Можливо, корисний.

Але ти все одно дивишся на нього й думаєш:

Через це одного дня все можуть зламати.

— Соломіє.

Я підняла голову.

Марта вже не усміхалася.

— Що?

— Ти зараз далеко.

— Ні.

— Дуже.

Я видихнула.

— Просто думаю.

— Про що?

Я могла сказати «про Максима».

Це було б простіше.

Замість цього сказала правду:

— Про те, що я починаю йому довіряти.

Марта мовчала кілька секунд.

— І це лякає?

— Так.

— Чому?

— Ти знаєш.

— Я хочу, щоб ти сказала.

Я закотила очі.

— Ти не на роботі.

— Я завжди трохи на роботі.

— Жах.

— Соломіє.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Бо якщо людина неважлива, її легко втратити.

— А якщо важлива?

— Тоді вона отримує доступ.

— До чого?

Я подивилася на телефон.

— До тебе.

Марта кивнула.

— Так.

— Це все?

— А що ти хочеш?

— Я не знаю. Якусь мудру фразу.

— Немає.

— Дуже корисно.

— Близькість завжди дає іншій людині можливість зробити боляче.

— Чудово. Я зараз заспокоїлася.

— Але ще дає можливість бути поруч.

Я мовчала.

— Не можна залишити тільки друге, — сказала Марта. — Пакет продається разом.

— Поганий продукт.

— Зате популярний.

Я майже усміхнулася.

Телефон знову завібрував.

Цього разу — Максим.

Серце різко вдарилося об ребра.

Максим:
Можеш говорити?

Я вже вставала.

Я:
Так.

— Я піду, — сказала я.

Марта кивнула.

Не пожартувала.

Оце була справжня дружба.

Знати, коли треба бити людину сарказмом, а коли тимчасово прибрати зброю.

Я вийшла з бібліотеки.

У коридорі було тихо.

Подзвонила сама.

Максим відповів одразу.

— Привіт.

Голос був нормальний.

Занадто нормальний.

Я вже навчилася розрізняти.

— Привіт.

— Ти зайнята?

— Ні.

Пауза.