Частина ІV. Піца, пожежа і дві чесні відповіді. Розділ 16. Те, про що не жартують

Максим

Є речі, про які я жартую.

Про смерть.

Про гроші.

Про сесію.

Про власну безперспективність.

Про те, що одного дня університет усе-таки зрозуміє свою помилку й забере в мене студентський квиток.

Про те, що наша пожежна сигналізація має особисту неприязнь до романтики.

Про те, що кіт Піксель уже юридично володіє половиною моєї кімнати й, судячи з характеру, скоро вимагатиме другу половину.

Я можу пожартувати майже про все.

Це дуже зручно.

Якщо сказати щось болюче смішним голосом, людина поруч не завжди розуміє, що це було боляче.

Іноді не розумієш навіть ти сам.

Чудова система.

Має лише один маленький недолік.

Вона перестає працювати, коли на екрані телефона з’являється ім’я твого батька.

Я сидів на підлозі біля ліжка, намагаючись відібрати в Пікселя шнурок від худі, коли телефон завібрував.

Тато.

Одне слово.

Чотири літери.

А відчуття таке, ніби хтось обережно вставив ніж між ребрами й запитав, чи зручно.

Піксель тягнув шнурок.

Я тримав інший кінець.

Телефон продовжував світитися.

— Відпусти, — сказав я коту.

Він потягнув сильніше.

— Я не про тебе.

Піксель не знав мого батька, тому мав здорову нервову систему.

Я взяв телефон.

Повідомлення було коротке.

Тато:
Привіт. Я в місті до неділі. Хотів би побачитися з тобою і Яною. Може, завтра повечеряємо?

Я перечитав.

Потім ще раз.

Назар сидів за столом і монтував відео в навушниках.

Не помічав.

Добре.

Я не хотів пояснювати.

Ще не хотів.

Можливо, ніколи.

Можливо, якщо дуже довго дивитися на повідомлення, воно втратить юридичну силу.

Не втратило.

Піксель відпустив шнурок.

Підійшов.

Торкнувся носом мого коліна.

— Не починай, — сказав я.

Він сів.

Дивився.

У котів є дуже неприємна риса.

Вони не ведуть світські бесіди, тому всі паузи поруч із ними стають чесними.

Телефон знову завібрував.

Тато:
Яні поки не писав. Хотів спочатку домовитися з тобою.

Я видихнув.

Оце вже було щось.

Хоча б не обіцяв їй сам.

Поки що.

Я набрав:

Не знаю.

Стер.

Набрав:

Завтра не можу.

Стер.

Набрав:

Навіщо?

Стер.

Це було смішно.

Я міг написати незнайомому інвестору лист на три сторінки про те, чому наш застосунок змінить ринок.

Міг переконати викладача, що відсутність третьої частини лабораторної — це «відкладена функціональність».

Міг за п’ять хвилин вигадати двадцять причин, чому мій код не винен.

А написати власному батькові одне речення не міг.

Назар зняв навушник.

— Ти завис?

— Ні.

— Ти дві хвилини дивишся в телефон.

— Думаю.

— Небезпечно.

— Знаю.

Він повернувся до екрана.

Я майже зрадів, що не спитав.

Потім Назар знову зняв навушник.

— Це Соломія?

— Ні.

— Тоді точно щось погане.

Я підняв голову.

— Чому?

— Коли пише Соломія, ти дивишся в телефон як придурок.

— Дуже дякую.

— А зараз як людина, якій банк повідомив про спадковий борг.

— Ти чудовий друг.

— Знаю.

Я заблокував екран.

— Батько.

Назар більше не жартував.

Ось це й було найгірше.

Коли навіть Назар розуміє, що тема не для жартів, значить усе серйозно.

— Що хоче?

— Побачитися.

— З тобою?

— І Яною.

— Вона знає?

— Ні.

— Добре.

— Чому добре?

— Бо якщо він знову передумає, вона хоча б не чекатиме.

Я дивився на нього.

Назар одразу зрозумів.

— Вибач.

— За що?

— Не мав.

— Нормально.

Не нормально.

Але слово «нормально» — один із найкорисніших винаходів людства.

Його можна поставити майже на будь-яку рану й удавати, що це пластир.

Я встав.

— Я піду.

— Куди?

— Не знаю.

— До Соломії?

— Ні.

— Тоді до Соломії.

— Назар.

— Я мовчу.

Я взяв куртку.

Піксель нявкнув.

— Ти теж мовчи.

Він не мовчав.

У кімнаті взагалі ніхто мене не поважав.

Я не йшов до Соломії.

Це важливо.

Я просто випадково вибрав дорогу, яка вела до корпусу, де вона мала працювати над «Синхроном».

Потім випадково зайшов усередину.

Потім абсолютно випадково піднявся на третій поверх.

І вже біля лабораторії усвідомив, що випадковостей стало підозріло багато.

Можна було повернутися.

Я навіть зробив пів кроку.

Двері відчинилися.

Соломія вийшла з двома папками в руках.

Зупинилася.

— Максим?

— Привіт.

— Ти ж казав, що сьогодні працюватимеш із дому.

— Плани змінилися.

Вона одразу насторожилася.

Звичайна людина сказала б:

«Добре».

Соломія була не звичайною.

Вона знала, що я не люблю фразу «плани змінилися» без пояснення.

— Що сталося?

— Нічого.

Вона подивилася.

Пауза.

— Максиме.

— Що?

— Твоє «нічого» виглядає так, ніби когось треба ховати.

— Це просто моє обличчя.

— Ні.

— Дуже образливо.

Вона поставила папки на підвіконня.

— Що сталося?

Я усміхнувся.

— Ти зараз офіційно перевіряєш мої емоційні параметри без згоди.

Соломія не усміхнулася.

— Не роби так.

І все.

Три слова.

Мій жарт помер.

Навіть поховати не встигли.

— Як? — спитав я.

— Не тікай.

Я подивився у вікно.