Частина ІV. Піца, пожежа і дві чесні відповіді. Розділ 15. Пожежна сигналізація має почуття гумору

Соломія

Наступного ранку я прокинулася з трьома дуже конкретними знаннями.

Перше: баклажан може перетворитися на матеріал, придатний для бронювання космічного корабля.

Друге: пожежна сигналізація в гуртожитку Максима працює краще за половину університетської інфраструктури.

Третє: якщо хлопець тримає тебе за талію, слухає історію про твого батька, рахує разом із тобою вдихи, а потім дозволяє тобі обіймати його стільки, скільки хочеться, — термін «експеримент» починає звучати так само переконливо, як «я зайшла в кондитерську просто подивитися».

Я лежала на спині й дивилася в стелю.

О 7:14 телефон завібрував.

Я вже знала, хто це.

Це було погано.

Ще гірше було те, що я усміхнулася до того, як побачила ім’я.

Максим:
Доброго ранку.

Я відкрила чат.

Я:
Ти живий?

Відповідь:

Максим:
Фізично.

Пауза.

Максим:
Морально складніше.

Я закотила очі.

Я:
Що сталося?

Три крапки.

Максим:
Адміністрація гуртожитку знає про нашу вечерю.

Я сіла.

Я:
У якому сенсі «знає»?

Максим:
У буквальному.

Наступне повідомлення:

Максим:
Ми маємо написати пояснювальну.

Я дивилася на екран.

П’ять секунд.

Десять.

П’ятнадцять.

Потім написала:

Я:
Ми?

Максим:
Технічно я.

Полегшення тривало пів секунди.

Максим:
Але я вписав тебе як свідка.

Я відчула, як мій ранок різко перестав мати перспективи.

Я:
Ти що зробив?

Максим:
Вони запитали, хто був на кухні.

Я:
І ти назвав мене?

Максим:
Я не хотів брехати.

Я втупилася в повідомлення.

Ось воно.

Найгірше.

Людина починає виконувати власні обіцянки саме тоді, коли брехня могла б зробити твоє життя значно простішим.

Я:
Я тебе ненавиджу.

Максим:
Стабільна метрика.

Я кинула телефон на подушку.

Марта з сусіднього ліжка відкрила одне око.

— Максим?

— На жаль.

— Що тепер?

— Пояснювальна.

Марта сіла.

— За що?

Я мовчала.

Вона подивилася на мене.

На телефон.

Знову на мене.

— Ви реально спалили кухню?

— Ми не спалили кухню.

— Сигналізація спрацювала?

— Так.

— Був дим?

— Так.

— Полум’я?

— Маленьке.

Марта повільно кивнула.

— Зрозуміла.

— Що?

— Ви не спалили кухню. Ви лише провели її скорочене тестування на вогнестійкість.

Я накрила обличчя руками.

— Не починай.

— Я захоплююся.

— Чим?

— Твої побачення дедалі більше схожі на страхові випадки.

— Це не побачення.

Марта мовчала.

Я прибрала руки.

— Що?

— Нічого.

— Ти дуже голосно мовчиш.

— Учуся в Максима.

— Ви мене колись уб’єте.

— Зате не нудно.

Я встала.

— Треба в університет.

— Навіщо?

— У нас о дев’ятій лабораторна.

— А потім?

— Пояснювальна.

— Разом?

Я зиркнула.

— Він її пише.

— А ти?

— Свідок.

— Романтично.

— Марто.

— Уявляю: «Я, Максим Романюк, перебуваючи у стані емоційного зближення…»

Я кинула в неї футболку.

Вона засміялася.

— Добре. Мовчу.

Я пішла у ванну.

Перед дзеркалом зупинилася.

Подивилася на себе.

Звичайне обличчя.

Звичайні очі.

Трохи занадто задоволений вираз для людини, яку щойно викликали як свідка кулінарного злочину.

Я торкнулася пальцями губ.

Учора ми з Максимом знову не поцілувалися.

І це чомусь ставало окремою формою напруги.

Ми вже знали, що обоє хочемо.

Алгоритм знав.

Марта, схоже, знала.

Кіт, найімовірніше, теж.

Можливо, навіть пожежна сигналізація знала й саме тому включалася в найвідповідальніші моменти.

Вона явно була єдиною в тій будівлі, хто мав тверду позицію щодо наших стосунків.

На першій парі Максим сидів через два ряди.

Це було несправедливо.

Коли він сидів поруч — я відволікалася.

Коли далеко — теж.

Виходило, оптимальної відстані не існувало.

Можливо, треба було перевести його в інший університет.

Або країну.

Або на Місяць.

Хоча я підозрювала, що навіть із Місяця він надсилав би:

Ти поїла?

І я все одно відповідала б.

Максим озирнувся.

Наші очі зустрілися.

Він підняв брови.

Я ледве помітно похитала головою.

Він усміхнувся.

Я показала йому ручку.

Потім жестом провела нею поперек горла.

Максим торкнувся грудей і зобразив смертельне поранення.

Викладачка зупинилася.

— Романюк?

Максим миттєво випрямився.

— Так?

— Вам погано?

— Ні.

— Ви щойно трималися за серце.

— Освітній процес хвилює.

Хтось засміявся.

Викладачка подивилася на нього секунд п’ять.

— Якщо він хвилюватиме вас ще сильніше, вийдіть у коридор.

— Добре.

Вона продовжила пояснення.

Я опустила голову до зошита.

Написала:

Не дивитися на Максима до кінця пари.

Через сорок секунд подивилася.