Частина ІV. Піца, пожежа і дві чесні відповіді. Розділ 14. Вечеря без запасного плану

Максим

Є три речі, які не варто говорити людині з тривожністю та любов’ю до контролю.

Перша:

«Розберемося на місці».

Друга:

«Я нічого не планував».

Третя:

«Запасного варіанта немає».

Я сказав Соломії всі три протягом сорока секунд.

Після цього вона дивилася на мене так, ніби намагалася згадати, де в Кримінальному кодексі закінчується самооборона й починається навмисне вбивство.

— Повтори, — сказала вона.

Ми стояли перед зачиненими дверима університетського коворкінгу.

На склі висів білий аркуш:

ТЕХНІЧНІ РОБОТИ. ВОДОПОСТАЧАННЯ ТИМЧАСОВО ВІДСУТНЄ.

Під ним хтось від руки дописав:

Тримайтеся.

Це було дуже по-університетськи.

Коли інфраструктура помирає, адміністрація не ремонтує її.

Адміністрація бажає тобі моральної стійкості.

— Що саме? — обережно запитав я.

— Про запасний план.

— Його немає.

Соломія заплющила очі.

Я вже знав цей жест.

Так вона робила, коли світ не відповідав її технічній документації.

— Максиме.

— Так?

— Ми домовилися про вечерю.

— Так.

— Без телефонів.

— Так.

— Без доставки.

— Так.

— Без заздалегідь визначеного меню.

— Саме так.

— І для цього нам потрібна кухня.

— Логічно.

Вона повільно показала на двері.

— Кухня там.

— Була.

— Вона і зараз там.

— Води там немає.

— Я бачу.

— Тоді ми погоджуємося.

— Не радій.

— Я просто ціную моменти нашої інтелектуальної єдності.

— Я зараз створю інтелектуальну єдність твоєї голови з цими дверима.

— Це вже фізична близькість.

Соломія вдихнула.

Раз.

Два.

Три.

Я автоматично почав рахувати разом із нею.

На четвертому вдиху вона відкрила очі.

— Добре.

— Добре?

— Ми не панікуємо.

— Я взагалі не панікую.

— Саме це й дратує.

— Можу почати.

— Не треба.

Вона витягнула телефон.

Завдання ще не почалося — телефони дозволялися до моменту входу на кухню.

— Я знайду інше місце.

— Ні.

Вона підняла погляд.

— Чому?

— Бо це вже буде запасний план.

— І що?

— Назва завдання буквально «спільна вечеря без заздалегідь підготовленого меню». Сенс — адаптація.

— Сенс — приготувати їжу.

— Теж.

— Бажано їстівну.

— Це вже додаткова вимога, якої в технічному завданні не було.

Вона майже усміхнулася.

Майже.

Я відчув себе людиною, яка щойно знешкодила міну викруткою.

До речі, викрутка досі лежала в моєму рюкзаку після квесту.

Я починав думати, що вона стала талісманом наших стосунків.

Якщо це були стосунки.

Ні.

Не думай.

Небезпечно.

— Є один варіант, — сказав я.

Соломія одразу насторожилася.

— Коли ти так кажеш, десь плаче страховий агент.

— Гуртожиток.

— Ні.

— Ти навіть не дослухала.

— Назар.

— Назара немає.

— Звідки знаєш?

— Він сьогодні знімає студентський концерт до одинадцятої.

— Він може повернутися.

— Теоретично може статися землетрус.

— Не провокуй Всесвіт.

— Добре.

Вона схрестила руки.

— Кухня в гуртожитку спільна.

— На нашому поверсі о цій годині майже ніхто не готує.

— Чому?

— Бо більшість студентів уже втратила надію.

— Це не аргумент.

— Є плита.

— Скільки конфорок працює?

— Дві.

— З чотирьох?

— Це п’ятдесят відсотків.

— Не продавай мені поламану плиту мовою стартапів.

— Є духовка.

— Вона працює?

Я замовк.

Соломія примружилася.

— Максиме.

— Вона нагрівається.

— Це не відповідь.

— Це важлива характеристика духовки.

— До якої температури?

— Іноді до потрібної.

— Господи.

— Зате безкоштовно.

— Це не робить її безпечнішою.

— А ще там є великий стіл.

— І?

— І я знаю, де лежить вогнегасник.

Вона подивилася на мене.

— Чому ти знаєш, де лежить вогнегасник?

Я замислився.

— Ти хочеш довгу чи заспокійливу версію?

— Довгу.

— Тоді краще не зараз.

— Максиме.

— Один раз Назар вирішив зняти сцену з димом.

— Я вже ненавиджу початок.

— Диму вийшло більше, ніж сцени.

Соломія прикрила обличчя рукою.

— Ваш гуртожиток ще стоїть?

— Переважно.

— «Переважно» не використовується щодо будівель!

— Якщо ти архітектор — ні.

— Ми не йдемо туди.

Я кивнув.

— Добре.

Вона здивовано прибрала руку.

— Добре?

— Так.

— Ти не сперечатимешся?

— Ні.

— Чому?

— Бо ти сказала, що не хочеш.

Вона замовкла.

Іноді найефективніший спосіб зупинити Соломію — не сперечатися.

Вона була готова відбивати атаку.

А коли атаки немає, система зависала.

— Але що тоді? — запитала вона.

Я потиснув плечима.

— Не знаю.

— Саме це мене й лякає.

— Можемо пошукати варіант разом.

— Який?

— Поки не знаю.

— Ти повторюєш це занадто часто.

— Зате чесно.

Вона подивилася на зачинений коворкінг.

Потім на телефон.

Потім на мене.

— У гуртожитку є продуктовий магазин поруч?

Я не одразу зрозумів.

— Так.

— До котрої?

— До десятої.

— Кухня точно вільна?

— Можу написати сусіду.

— Телефони поки дозволені.

Я витягнув свій.

Написав Сашкові з сусідньої кімнати:

Я:
Кухня вільна?

Відповідь прийшла за п’ять секунд.