Частина ІІІ. Місто, яке збилося з маршруту. Розділ 13. Руки, які забули роз’єднатися

Соломія

Я зачинила двері гуртожитку.

Зробила три кроки.

Зупинилася.

Повернулася.

Подивилася на двері так, ніби Максим Романюк міг пройти крізь них силою власної самовдоволеної усмішки.

Не пройшов.

На щастя.

Або на жаль.

Ні.

На щастя.

Однозначно.

Абсолютно.

Без варіантів.

Я притиснула долоню до обличчя.

Потім до губ.

Потім знову до обличчя.

— Що я зробила?

Коридор мовчав.

Коридор був мудрим.

Коридор не став нагадувати, що буквально хвилину тому я сама піднялася навшпиньки й поцілувала Максима Романюка в щоку.

Добровільно.

Свідомо.

Без примусу.

Без завдання від «Синхрону».

Без фрази «це суто для науки».

Мені не загрожували.

Мене не шантажували.

Ніхто не тримав біля голови пістолет.

Навіть Назар не стояв із камерою за вазоном.

Я зробила це сама.

Моя рука потягнулася до телефона.

Відкрила нотатки.

Створила новий документ.

Написала:

ПРИЧИНИ, ЧОМУ ПОЦІЛУНОК У ЩОКУ НЕ МАЄ РОМАНТИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ

Я дивилася на заголовок секунд десять.

Пункт перший не з’явився.

— Чудово.

Я видалила документ.

Якщо аргументація не працює навіть у власній голові, шанс переконати незалежну експертну комісію був мінімальний.

Я рушила сходами вгору.

На другому поверсі зустріла двох дівчат із паралельної групи.

Одна подивилася на мене.

Потім на мою руку.

Потім знову на мене.

— Соломіє, ти чого така?

— Яка?

— Усміхаєшся.

Я миттєво перестала.

— Ні.

— Усміхаєшся.

— Це м’язовий спазм.

— Обличчя?

— Так.

— Треба лікаря?

— Можливо.

Я пішла далі.

За спиною почула:

— Вона точно з побачення.

— Це не було побачення! — сказала я, не обертаючись.

Мовчання.

Потім тихий сміх.

Чудово.

Я навіть не знала, хто саме з них вимовив слово «побачення».

Можливо, ніхто.

Можливо, я вже сперечалася з голосами у власній голові.

Наступний етап — знайти квартиру з двадцятьма котами й пояснювати їм статистичні моделі.

У кімнаті мене чекала Марта.

Точніше, не чекала.

Лежала на моєму ліжку з ноутбуком, їла моє печиво й дивилася серіал.

— Ти живеш тут? — запитала я.

— Технічно ні.

— Тоді чому ти в моєму ліжку?

— У тебе краща подушка.

— І печиво?

— Воно теж краще в тебе.

Я зняла куртку.

Марта натиснула паузу.

Подивилася на мене.

Потім повільно відклала печиво.

Небезпечний сигнал.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Але збираєшся.

— Так.

— Не треба.

— Де Максим?

— Пішов додому.

— Чому?

— Бо він там живе.

— Слабкий аргумент.

Я відкрила шафу.

— Марто.

— Ви цілувалися?

Я вдарилася плечем об дверцята.

— Ні.

Вона сіла.

— Ага.

— Що «ага»?

— Реакція дуже нейтральна.

— Я просто не очікувала питання.

— Ти майже зламала шафу.

— Вона стара.

— Шафа чи твоя здатність брехати?

Я повільно повернулася.

— Ми не цілувалися.

Марта примружилася.

— Він тебе не цілував?

— Ні.

— Ти його не цілувала?

Я мовчала.

Марта відкрила рот.

— Соломіє.

— Це була щока.

Вона схопила подушку.

— СОЛОМІЄ.

— Тихіше!

— ТИ ЙОГО ПОЦІЛУВАЛА?

— У щоку!

— Добровільно?

— Що за дурне питання?

— У твоєму випадку надзвичайно важливе.

Я сіла за стіл.

— Це нічого не означає.

— Звичайно.

— Абсолютно.

— Безперечно.

— Можеш не говорити таким голосом?

— Яким?

— Психологічно нестерпним.

— Це моя спеціальність.

Я відкрила ноутбук.

Марта закрила його долонею.

— Ні.

— Що?

— Ти зараз не втечеш у код.

— Я не тікаю.

— Ти відкрила ноутбук через сім секунд після слова «поцілунок».

— Мені треба заповнити звіт.

— О другій ночі?

Я глянула на годинник.

Було 21:46.

— Ти драматизуєш.

— Ти теж.

— Я не драматизую.

— Ти назвала поцілунок у щоку «нічим».

— Бо це і є нічого.

Марта схрестила руки.

— Добре. Я зараз поцілую Назара в щоку.

— Робіть що хочете.

— Потім Данила.

Я різко підняла очі.

Вона посміхнулася.

— О.

— Що?

— Нічого.

— Марто.

— Просто цікава реакція.

— У Данила немає стосунку до цього.

— Я й не казала.

— Тоді навіщо ти його згадала?

— Щоб перевірити гіпотезу.

Я ненавиділа психологів.

Особливо тих, які користувалися моєю ж мовою.

— Це маніпуляція.

— Це експеримент.

— Ні.

— Ти зараз ревнуєш?

— Ні.

— Добре.

— Абсолютно ні.

— Чудово.

— Мені байдуже, кого ти цілуєш.

— Я говорила не про мене.

Я стиснула губи.

Марта дивилася на мене з тією м’якою професійною усмішкою, за яку людей треба позбавляти ліцензії.

— Що було на квесті? — запитала вона.

— Ми заблукали.

— Очікувано.

— Потрапили на дитяче свято.

— Серйозно?

— Переносили кульки плечима.

— Уже цікавіше.

— Знайшли чоловіка, який загубив сережки для дружини.

— І?

— Шукали футляр.

— І?

— Розбирали водостік.

Марта моргнула.

— Ви що?

— Там застряг футляр.

— Справжній?

— Червоний оксамитовий.

— І ви розбирали міську інфраструктуру?

— Частково.