Частина ІІІ. Місто, яке збилося з маршруту. Розділ 12. Команда з двох неправильних рішень

Максим

Є люди, які вміють учитися на своїх помилках.

Є люди, які вміють учитися на чужих.

А є я.

Я щойно вдруге за один день завів Соломію Кравець у тупик і тепер ішов поруч із нею назад, тримаючи її за руку.

Якщо подумати, результат був суперечливий.

З погляду навігації — катастрофа.

З погляду особистого життя — найуспішніша помилка маршрутизації за двадцять один рік мого існування.

Її пальці були переплетені з моїми.

Не випадково.

Не тому, що треба перейти дорогу.

Не тому, що вона послизнулася, а я вчасно врятував її, її кросівки й залишки моєї здатності думати.

Вона сама взяла мене за руку.

Цей факт мій мозок уже встиг записати в архів, зробити три резервні копії й відправити одну в хмару на випадок апокаліпсису.

Соломія йшла мовчки.

Я теж.

Хвилини дві.

Для мене це був особистий рекорд.

Потім я не витримав.

— Якщо ми зараз знову вийдемо не туди, ти мене вб’єш?

— Ні.

— О.

— Я змушу тебе жити з усвідомленням провини.

— Це жорстокіше.

— Я знаю.

— Ти дуже талановита.

— Дякую.

— У психологічних тортурах.

— Талант не вибирає сферу.

Ми вийшли з провулка на знайому вулицю.

Соломія зупинилася.

Подивилася ліворуч.

Праворуч.

На сонце.

На тіні.

На фасади будинків.

Потім на мене.

Я знав цей погляд.

Так вона дивилася на код, який працював, але не так, як мав.

— Що? — запитав я.

— Нічого.

— Це твоє «нічого», після якого в людини або вилітає диплом, або самооцінка.

— Я думаю.

— Це вже небезпечно.

— Третя точка.

Вона витягнула картку із завданням.

Старий ліхтар.

Бронзова табличка.

Лавка.

Жодних назв вулиць.

Жодної адреси.

Жодного нормального орієнтира на кшталт «поверніть праворуч біля будинку, де оренда коштує як людська нирка».

Тільки три предмети.

Олена Сергіївна явно вважала, що наша нервова система недостатньо навантажена університетом.

— Ми знаємо, що точка десь у старій частині міста, — сказала Соломія.

— Ми й так у старій частині.

— Дуже корисно.

— Завжди радий.

— Треба звузити зону.

Вона відпустила мою руку.

Я майже сказав, що для аналітики це не обов’язково.

Ледь стримався.

Розумний чоловік знає, коли треба мовчати.

Дуже розумний — коли треба мовчати й не дивитися на її руку так, ніби її щойно конфіскували митники.

Я поклав обидві долоні в кишені.

— Що ми маємо? — запитала вона.

— Старий ліхтар.

— Це приблизно половина центру.

— Бронзова табличка.

— Ще третина.

— Лавка.

— Максиме.

— Що?

— Якщо зараз скажеш «це майже всюди», я тебе залишу.

— Я хотів сказати «дуже специфічний об’єкт».

Вона примружилася.

— Ти вчишся.

— Мотивація сильна.

— Страх смерті?

— Ти.

Вона відвела погляд.

А кутик губ сіпнувся.

Маленька перемога.

Я давно зрозумів: Соломія не усміхалася просто так.

Її сміх треба було заслужити.

Або дуже якісно зганьбитися.

Мені підходили обидва методи.

Ми стояли біля перехрестя хвилин п’ять.

Соломія аналізувала тіні.

Я аналізував людей.

— Нам туди, — сказала вона, показуючи ліворуч.

— Нам туди, — одночасно сказав я, показуючи праворуч.

Ми подивилися одне на одного.

— Чому ліворуч? — запитав я.

— За орієнтацією вулиць. Плюс сонце. Ми маємо вийти ближче до старої площі.

— А праворуч веде туристична група.

Вона повернула голову.

На тротуарі повільно йшли приблизно двадцять людей за жінкою з червоною парасолькою.

— І?

— Туристам показують старі ліхтарі й бронзові таблички.

— Це припущення.

— Це соціальна інженерія.

— Це переслідування людей із парасолькою.

— Усе залежить від маркетингу.

Соломія склала руки на грудях.

Поганий знак.

Особливо для моєї здатності дивитися їй в очі.

Її світла футболка сьогодні явно мала особисту вендету проти моєї концентрації.

Я дисципліновано дивився вище шиї.

Я був сильним.

Я був моральним.

Я був чоловіком, який десять хвилин тому вже отримав попередження за неправильний напрямок погляду.

— Добре, — сказала вона. — Обґрунтуй.

— Екскурсія йде в бік старого кварталу.

— Звідки знаєш?

— Я там колись знімав Назару відео.

— Яке?

— Його курсова.

— І?

— Він хотів атмосферний матеріал про архітектурну пам’ять міста.

— Звучить нормально.

— Потім змонтував це як трейлер до фільму про вампірів.

— Звучить як Назар.

— Викладач поставив дев’яносто два бали.

— Звісно.

Я показав на групу.

— Там є стара площа. На ній точно кілька лавок і декоративні ліхтарі.

— А табличка?

— Не пам’ятаю.

— Тобто ти пропонуєш іти за групою людей на основі того, що півтора року тому твій друг знімав там псевдовампірський репортаж?

— Коли ти так формулюєш, це звучить геніально.

— Це звучить як причина викликати психіатра.

— Але в тебе є кращий варіант?

Вона подивилася ліворуч.

Потім праворуч.

Зітхнула.

— Є.

— Який?

— Поєднати.

— Це як?

— Ідемо праворуч до першого перехрестя. Якщо геометрія кварталу підтвердить потрібний напрямок — продовжуємо. Якщо ні — повертаємо.

Я усміхнувся.

— Компроміс?

— Тест гіпотези.

— Ти фізично не можеш сказати слово «компроміс»?

— Можу.

— Скажи.

— Тест гіпотези.

— Уперта.

— Живий.

— Поки що.