Частина ІІІ. Місто, яке збилося з маршруту. Розділ 11. Короткий шлях до повної катастрофи

Соломія

Я завжди підозрювала, що фраза «короткий шлях» була винайдена людиною, яка ненавиділа людство.

Можливо, разом із фразами «я тільки на хвилинку», «там усе інтуїтивно зрозуміло» і «нічого страшного не станеться».

Остання взагалі мала б бути офіційним гаслом катастроф.

Ми стояли посеред старої вулиці, тримаючись за руки, і дивилися на чоловіка років шістдесяти, який щойно повідомив нам, що десь між лавкою, аптекою, кав’ярнею, квітковим кіоском і, можливо, половиною історичного центру міста він загубив маленький червоний оксамитовий футляр.

У футлярі лежали сережки.

Подарунок дружині на річницю.

Двадцять сім років шлюбу.

Тобто ставки були трохи вищими, ніж у нашому експерименті.

Якщо ми не знайдемо футляр, максимум постраждає одна романтична історія довжиною у двадцять сім років.

Якщо ми знайдемо — постраждає моя нервова система.

Максим стиснув мої пальці.

— Ну що, командний гравцю?

Я повільно повернула голову.

На моєму светрі досі красувалася наклейка, отримана на дитячому святі:

КОМАНДНИЙ ГРАВЕЦЬ.

На його:

Я КОНТРОЛЮЮ СИТУАЦІЮ.

Місто мало дуже специфічне почуття гумору.

— Якщо ти ще раз так мене назвеш, — сказала я, — твоя наклейка стане посмертною характеристикою.

— Це погроза?

— Це прогноз.

— Обожнюю жінок, які говорять мовою аналітики.

— А я обожнюю чоловіків, які вміють мовчати.

— Тоді наша сумісність знову під питанням.

Я спробувала висмикнути руку.

Максим не втримував.

Навіть не стиснув сильніше.

Просто дозволив мені забрати долоню.

І чомусь саме через це я не забрала.

Оце було найбільш дратівливе.

Коли людина переходить твої межі, її легко ненавидіти.

Коли вона їх поважає — доводиться шукати інші причини.

У Максима вони, на щастя, були.

Наприклад, обличчя.

Підозріло гарне обличчя.

Особливо коли він дивився на мене так, ніби знав, що я все ще тримаю його за руку добровільно.

Я першою відвела погляд.

— Добре. Відновлюємо маршрут.

Чоловіка звали Віктор Петрович.

Він пояснив, що вийшов із ювелірного магазину приблизно сорок хвилин тому, поклав футляр у зовнішню кишеню куртки — уже на цьому етапі мені захотілося провести лекцію про управління ризиками, — потім зайшов у аптеку, купив дружині її таблетки від тиску, випив каву, купив квіти й сів на лавку, щоб відповісти на дзвінок.

— Звідки ви зрозуміли, що футляра немає? — запитала я.

— Біля квіткового.

— Кишеня була застебнута?

Віктор Петрович винувато подивився на мене.

Я вже знала відповідь.

— Ні.

— Глибока?

— Не дуже.

Я заплющила очі.

— Ви носили оксамитовий футляр із сережками в неглибокій незастебнутій зовнішній кишені?

— Соломіє, — тихо сказав Максим.

— Що?

— Людині й так важко.

— А мені важко жити у світі без базових процедур безпеки.

Віктор Петрович засміявся.

— Моя дружина сказала б те саме.

— Ваша дружина мені вже подобається.

— Вона б сказала ще гірше.

— Тепер ще більше.

Максим нахилився до мене.

Його плече торкнулося мого.

— Ти щойно психологічно усиновила незнайому жінку.

— Вона використовує логіку. Ми споріднені.

— Я використовую логіку.

Я подивилася на нього.

— Ти двадцять хвилин тому повів нас праворуч, бо «вулиця виглядала перспективно».

— Вона виглядала.

— Там був паркан.

— Дуже перспективний паркан.

Я повернулася до Віктора Петровича.

— Почнемо з останньої точки, де ви точно пам’ятаєте футляр.

Він задумався.

— Біля ювелірного я перевіряв.

— Добре. Значить, будуємо маршрут назад.

Максим підняв палець.

— Або вперед.

— Що?

— Він ішов від магазину сюди. Якщо футляр випав, люди могли його побачити, підняти, передати продавцю найближчого закладу. Ми можемо пройти той самий маршрут і питати.

— Це і є назад.

— Залежить від філософського ставлення до напрямку.

— Максиме.

— Мовчу.

— Це було б чудово.

— Але ти б сумувала.

Я не відповіла.

Тому що мій мозок, зрадницький орган, відразу запропонував картинку: Максим справді мовчить цілий день.

І мені стало некомфортно.

Я ненавиділа свій мозок.

Колись він був моїм союзником.

Тепер він, схоже, отримував фінансування від ворога.

Ми почали з лавки.

Під нею лежали:

три недопалки;

одна монета номіналом у дві гривні;

фантик від карамельки;

зламаний пластиковий динозавр;

і предмет, який я спочатку прийняла за кришку від пляшки, але вирішила не досліджувати ближче заради майбутнього людської цивілізації.

Футляра не було.

Максим присів біля урни.

— Що ти робиш?

— Перевіряю навколо.

— Не лізь у смітник.

— Я не лізу.

— Твоє обличчя вже має вираз людини, яка зараз полізе.

— Я рятую шлюб.

— Рятувати шлюб, копирсаючись в урні, — це якийсь дуже точний символ дорослих стосунків.

Максим засміявся.

Віктор Петрович теж.

Я — ні.

Добре.

Трохи.

Внутрішньо.

Зовсім мінімально.

Я присіла біля лавки й оглянула тротуар.

Якщо футляр випав, його могли відштовхнути ногою.

Оксамит не ковзає далеко.

Якщо на нього не наступили.

Якщо його не підібрали.

Якщо голуби не почали торгувати ювеліркою.

Місто було повне змінних.

— Тут є щілина, — сказав Максим.

Я підійшла.

Між лавкою й клумбою була вузька металева решітка водостоку.

— Не пролізе, — сказала я.

— А якщо впав боком?

— Футляр приблизно сім на п’ять сантиметрів.