Частина ІІ. Побачення без права подобатися. Розділ 8. Родина як непередбачена змінна

У будь-якому експерименті є контрольовані змінні.

Температура.

Час.

Умови.

Поведінка учасників.

Є фактори, які можна зафіксувати, виміряти, обмежити або хоча б записати в таблицю з достатньо серйозною назвою, щоб усі вдали, ніби ситуація під контролем.

А ще є моя родина.

Моя родина не була змінною.

Вона була стихійним лихом, яке навчилося користуватися сімейним чатом.

Я зрозумів це приблизно о сьомій сорок три ранку, коли телефон почав вібрувати на тумбочці так інтенсивно, ніби хтось намагався дистанційно воскресити мене через месенджер.

Я відкрив одне око.

Світ був темний, холодний і явно не заслуговував на мою активну участь.

Телефон знову завібрував.

Потім ще.

Я простягнув руку.

Не дотягнувся.

Зсунувся до краю ліжка.

Телефон упав на підлогу.

— Чудово, — пробурмотів я. — День уже демонструє потенціал.

На сусідньому ліжку Назар навіть не ворухнувся.

Людина могла спати під час повітряної тривоги, ремонту в сусідній кімнаті й власної моральної деградації. Я іноді заздрив його нервовій системі.

Я підняв телефон.

Сімнадцять нових повідомлень у сімейному чаті.

Назва чату:

«Романюки виживають разом»

Мама створила його після того, як Яна одного разу не відповідала три години, бо телефон лежав у беззвучному режимі, а ми вже подумки обійшли лікарні, поліцію та половину кримінальної хроніки міста.

Перше повідомлення було від мами.

Мама: «Тітку Ларису залишили до обіду. Все стабільно».

Я одразу видихнув.

Наступне:

Мама: «Я повернулася додому близько п’ятої».

Потім:

Яна: «А Максим повернувся?»

Мама: «Не знаю».

Яна: «Він проводжав Соломію».

Мама: «О».

Одне «о».

Найстрашніша одиниця материнської інформації.

Далі:

Яна: «Під однією парасолею».

Яна: «Вона тримала його під руку».

Я сів на ліжку.

— Яно…

Телефон, звісно, не відчував мого морального болю.

Наступне повідомлення:

Мама: «Ти стежила?»

Яна: «Ні. Я дивилася у вікно».

Мама: «Це і є стежила».

Яна: «Я неповнолітня. У мене інша юридична кваліфікація».

Я закрив очі.

Яна проводила надто багато часу в інтернеті.

Далі було гірше.

Яна: «До речі, вона йому допомагала закривати кав’ярню».

Мама: «Це я знаю. Андрій написав».

Я завмер.

Андрій.

Зрадник.

Людина, якій я довіряв касу.

Далі:

Мама: «Він сказав, що вона дуже приємна».

Яна: «І красива».

Мама: «Це ми вже знаємо».

Яна: «Максим теж знає».

Мама: «Це теж ми знаємо».

І останнє:

Мама: «Запроси її сьогодні на вечерю».

Я перечитав.

Потім ще раз.

Ні.

Ні-ні-ні.

У кожного процесу має бути порядок.

Спочатку перша експериментальна зустріч.

Потім звіт.

Потім друга.

Можливо, третя.

Десь між п’ятою і шостою можна допустити неконтрольований емоційний збій.

Сімейна вечеря після першої зустрічі не входила до системи.

Вона навіть не була багом.

Це була спроба запустити фінальну версію програми після першого тесту й здивуватися, чому сервер загорівся.

Я написав:

«Ні».

Відповідь від Яни прийшла за десять секунд.

«Він прокинувся».

Мама:

«Доброго ранку».

Я:

«Не запрошуватиму Соломію на сімейну вечерю».

Яна:

«Чому?»

Я:

«Бо ми не зустрічаємося».

Яна:

«Ви зустрічалися вчора».

Я:

«Це була експериментальна зустріч».

Мама:

«А після завершення експерименту?»

Я перестав друкувати.

Після завершення експерименту ми просиділи ще сорок сім хвилин.

Потім Соломія залишилася допомагати.

Потім випила каву, яку я замовив спеціально для неї.

Потім дозволила торкнутися її пальців.

А потім сама взяла мене під руку під парасолею.

Останнє поверталося в пам’ять особливо часто.

Її долоня на моєму лікті.

Тепло крізь тканину.

Те, як вона сказала:

— Взаємна згода.

І дивилася при цьому зовсім не так, як людина, яка просто намагається поміститися під парасолею.

Я відповів:

«Після завершення ми закривали кав’ярню».

Яна:

«Романтика пролетаріату».

Мама:

«Не тисни на брата».

Я вже почав дякувати долі за материнську підтримку, коли вона дописала:

«Він сам запросить, коли буде готовий».

Я відкинув телефон.

— Я переїду, — сказав я.

Назар із сусіднього ліжка пробурмотів:

— До Соломії?

Я повернув голову.

— Ти не спиш?

— Спав.

— Тоді продовжуй.

Він розплющив очі.

— Що сталося?

— Родина.

— Співчуваю.

— Вони хочуть запросити Соломію на вечерю.

Назар сів.

— Уже?

— Не говори це таким захопленим голосом.

— Я просто вражений темпом. У вас учора перше побачення.

— Не побачення.

— Сьогодні знайомство з родиною.

— Вона вже знайома.

— Завтра весілля?

Я кинув у нього подушку.

Він упіймав.

— Чому ти так нервуєш? — запитав Назар.