Частина ІІ. Побачення без права подобатися. Розділ 7. Кава для людини, яку ти нібито ненавидиш

Після завершення тридцяти хвилин ми залишилися в кав’ярні ще на сорок сім.

Я знала точний час не тому, що рахувала.

Просто подивилася на годинник, коли Максим запропонував замовити ще чай, і вдруге — коли зрозуміла, що погодилася.

Це не було продовженням побачення.

По-перше, побачення не існувало.

По-друге, експериментальна частина офіційно завершилася.

По-третє, залишити половину тістечка на тарілці було б неетично стосовно праці його матері, світової економіки та какао-бобів, які загинули не для того, щоб я втекла через підвищену емоційну реакцію.

Саме так і було написано на екрані.

Емоційна реакція: підвищена.

Безглуздя.

Застосунок не мав доступу до наших годинників, камера планшета була вимкнена, а мікрофон використовувався лише для розпізнавання заборонених слів. Він не міг знати, як прискорився мій пульс під час хвилини зорового контакту.

Не міг зафіксувати, що Максим нахилився вперед.

Не міг помітити, що я не відступила.

І точно не міг визначити момент, коли мої губи ледь розімкнулися, тому що я раптом забула, як правильно дихати поруч із людиною, яку нібито ненавиділа.

Отже, система просто вгадала.

Статистичний збіг.

Іноді навіть зламаний годинник двічі на добу показує правильний час. Іноді алгоритм випадково називає двох несумісних людей ідеальною парою. Іноді ти дивишся на губи свого партнера по проєкту, бо вони опинилися в полі зору.

Це не означає, що хочеш перевірити їх на смак.

Я зробила ковток чаю.

Чай уже майже охолов.

Максим сидів навпроти й намагався не усміхатися.

Виходило погано.

— Припини, — сказала я.

— Що?

— Дивитися так.

— Як?

— Наче знаєш щось, чого не знаю я.

— Я знаю багато такого.

— Наприклад?

— Пароль від кав’ярняного вайфаю.

— Він написаний на меню.

— Тоді ми володіємо однаковим обсягом секретної інформації.

Я опустила погляд до чашки.

— Ти нахилився.

— Коли?

— Під час додаткового завдання.

— Ти теж.

— Ні.

— Стіл не рухався, Соломіє.

— Можливо, ти неправильно оцінив відстань.

— Можливо.

Його голос звучав спокійно.

Надто спокійно для людини, яка щойно мало не порушила пункт шостий протоколу прямо під наглядом матері, сестри й електронного пристрою з патологічною схильністю до романтичних провокацій.

— Я не збирався тебе цілувати, — додав Максим.

Я підняла голову.

— Я цього й не казала.

— Але подумала.

— Ні.

— Тоді чому ти почервоніла?

— У кав’ярні тепло.

— Ти весь вечір звинувачуєш приміщення.

— Бо ти весь вечір створюєш проблеми з температурним режимом.

Максим повільно підняв брову.

Я усвідомила, як прозвучало речення.

Пізно.

— Технічним, — додала я.

— Ми вже можемо говорити про технічне. Таймер завершився.

— Не про це.

— Шкода.

Він відламав виделкою останній шматок своєї половини тістечка. Я стежила, як його пальці тримають тонку металеву ручку.

Звичайні пальці.

Довгі.

Теплі.

Саме ними він кілька хвилин тому майже накрив мою руку.

Я відвела погляд.

У кав’ярні стало більше людей. За час нашої розмови заповнилися майже всі столики. За стійкою Інна приймала замовлення, Яна збивала молоко, а ще один працівник у зеленому фартуху розносив чашки.

Дзвіночок над дверима не замовкав.

До залу зайшла компанія студентів. Троє хлопців і дві дівчини.

Я відразу впізнала одного з них. Він стояв у задньому ряду під час презентації й крикнув, щоб ми поцілувалися для перевірки.

Мій організм відреагував швидше за думку.

Плечі напружилися.

Пальці стиснули чашку.

Максим помітив.

Його усмішка зникла.

— Хочеш піти? — тихо запитав він.

— Ні.

— Вони можуть упізнати.

— Я розумію.

— Є вихід через кухню.

Я подивилася на нього.

Жодного жарту.

Він справді пропонував мені непомітно піти з його кав’ярні, навіть якщо це виглядало б дивно, лише щоб я не стала новою частиною чужого контенту.

— Я не збираюся тікати, — сказала я.

— Це не втеча.

— А що?

— Тактична евакуація.

— Ти щойно зробив її ще принизливішою.

— Стараюся.

Компанія підійшла до стійки.

Одна дівчина озирнулася, побачила нас і торкнула друга за лікоть.

Він повернув голову.

На обличчі з’явилася усмішка впізнавання.

— Це вони, — почувся шепіт.

Я поставила чашку.

Максим уже підводився.

— Сиди, — сказала я.

— Соломіє.

— Я впораюся.

Хлопець дістав телефон.

Максим став так, щоб опинитися між камерою і мною.

Просто зробив крок.

Без демонстративної агресії.

Без сцени.

Його спина перекрила мене від об’єктива. Чорна сорочка натягнулася на плечах, і на одну недоречну секунду я подумала, що пункт сьомий мав би діяти навіть під час захисту приватності.

— Привіт, — сказав хлопець. — Можна фото?

— Ні, — відповів Максим.

Його голос залишався легким.

Але в ньому з’явилася твердість, якої я раніше не чула.

— Та ми швидко.

— Я теж швидко відповів.

— Це для пабліка.

— Тим більше ні.

Хлопець подивився повз нього на мене.

— Соломіє, ви ж не проти?

Я відкрила рот.

Максим не повернувся.

Не відповів замість мене.

Просто чекав.

Залишив рішення мені, водночас закривши від камери.

Це було настільки правильно, що я на секунду розгубилася.

— Проти, — сказала я.

Хлопець опустив телефон.

— Добре. Ми просто думали…

— Не треба, — перебив Максим. — Краще замовте щось. У нас кава чудова, а повага до особистих меж сьогодні безкоштовна.