Частина ІІ. Побачення без права подобатися. Розділ 6. Тридцять хвилин без програмування

Тридцять хвилин без програмування звучали просто.

Приблизно так само просто звучить порада «не думайте про білого ведмедя», після якої у вашій голові негайно оселяється білий ведмідь, відкриває холодильник і починає критикувати ваші життєві рішення.

На екрані планшета зменшувався таймер.

00:29:43

Навпроти мене сиділа Соломія.

Біла сорочка. Синій жакет. Розпущене волосся, яке м’якими хвилями спадало на плечі й час від часу торкалося ключиць.

Пункт сьомий протоколу забороняв навмисно використовувати зовнішність для впливу на партнера.

Соломія порушувала його вже самим фактом присутності.

Я не збирався подавати скаргу.

Особливо тому, що мені довелося б пояснювати, на яку саме частину моєї поведінки вона впливала. А чесна відповідь могла призвести до дострокового завершення експерименту, мого життя або обох процесів одночасно.

— Сто котів, — сказала вона.

Я кліпнув.

— Що?

— Переможуть сто котів.

Я згадав власне запитання.

— Проти одного мотивованого гусака?

— Так.

— Ти недооцінюєш гусей.

— Ти переоцінюєш мотивацію.

— Гусак може бути дуже злим.

— Коти теж. До того ж їх сто.

— Вони не організовані.

— Зате мають кігті, зуби й колективну відсутність моралі.

Я повільно кивнув.

— Переконливо.

— Це було складне питання?

— Я намагався почати з нейтральної теми.

— Масова бійка тварин — нейтральна тема?

— Ми могли обговорювати політику.

— Тоді б гусак виглядав найадекватнішим учасником.

Я усміхнувся.

Соломія теж.

Не тією короткою усмішкою, яку одразу ховала, ніби випадково показала пароль від банківського рахунку. Цього разу вона дозволила їй затриматися.

У теплому світлі ламп її очі здавалися темнішими. Біля правої зіниці я помітив маленьку золотисту цятку.

Я вже бачив її на сходах.

Але тоді стояв занадто близько й мав серйозніші проблеми з диханням.

Зараз між нами був стіл.

Дерев’яний, міцний і корисний для збереження професійних меж.

— Тепер твоє запитання, — сказав я.

Соломія розблокувала телефон.

— Ти справді склала список?

— Це не список.

— А що?

— Орієнтовні напрямки розмови.

— Скільки пунктів?

— П’ять.

— Це список.

— Напрямки не пронумеровані.

— Тоді це анархічний список.

Вона сховала телефон екраном донизу.

— Гаразд. Улюблена музика.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Це не запитання.

— Яку музику ти слухаєш?

— Ти знаєш.

— Я знаю назву одного плейлиста.

— Двох.

— Одного.

— Ти двічі зберегла той самий?

— Випадково.

— І жодного разу не видалила?

— Не помітила.

— Ти помічаєш, коли пляшка стоїть етикеткою під неправильним кутом.

— Це інше.

— Звичайно.

Вона підібгала губи, стримуючи усмішку.

Я відчув майже дитяче задоволення.

Соломії було складно розслабитися. Кожна емоція спочатку проходила внутрішню перевірку, оцінювання ризиків і, мабуть, погодження в трьох примірниках.

А зараз вона сміялася зі мною.

Не з мене.

Різниця виявилася небезпечно приємною.

— Отже? — нагадала вона.

— Переважно альтернативний рок. Трохи електронної музики. Старі українські гурти, які слухала мама. Іноді джаз.

— Джаз?

— Не дивися так. Я багатогранний.

— Я думала, ти слухаєш лише музику, під яку можна писати код і руйнувати дедлайни.

Планшет коротко завібрував.

На екрані з’явилося попередження:

ЗАБОРОНЕНА ТЕМА: ПРОГРАМУВАННЯ

Штрафний бал: 1

Ми одночасно подивилися на повідомлення.

— Це ти, — сказав я.

— Я лише згадала слово.

— Правило забороняє говорити про програмування.

— Я не обговорювала його. Я описувала музику.

— Система не погоджується.

— Вона неправильно розпізнала контекст.

— Хочеш обговорити її логіку?

Соломія відкрила рот.

Зупинилася.

Подивилася на таймер.

00:27:51

— Ти спеціально мене провокуєш.

— Я навіть не починав.

— Це теж провокація.

— Додамо до звіту.

— Не можна говорити про звіт.

— Чому?

— Це робота.

Планшет знову завібрував.

ЗАБОРОНЕНА ТЕМА: РОБОТА

Штрафний бал: 2

Я засміявся.

Соломія подивилася на пристрій так, ніби планувала провести над ним публічну страту.

— Недосконала система, — сказала вона.

— Наша…

Ми обидва замовкли.

Слово «наша» ледь не потягнуло за собою проєкт, а за ним конкурс, модель, інтерфейс і весь список заборонених тем.

Я підняв руки.

— Не сказав.

— Але подумав.

— Думки протокол не контролює.

— Поки що.

— Це прозвучало загрозливо.

— Це було попередження.

До столика підійшла Яна з двома меню, хоча меню вже лежали перед нами.

— Добрий вечір, — сказала вона голосом професійної офіціантки, яка народилася приблизно тридцять секунд тому. — Чи готові ви зробити замовлення?

— Ми вже зробили, — відповів я.

— Я знаю. Але мама сказала поводитися нормально.

— І ти вирішила почати з амнезії?

Яна проігнорувала мене й повернулася до Соломії.

— Чай без цукру, правильно?

Соломія здивувалася.

— Так.

— Максим сказав.

Погляд Соломії перейшов на мене.

— Ти сказав?

— Працівник має знати замовлення гостя.

— Він учора пів години пояснював, чому потрібен окремий чайник, — продовжила Яна. — І перевірив, чи є в нас ромашковий, чорний, зелений та якийсь із бергамотом.

— Це підготовка, — сказав я.