Частина І. Людина, яку я не замовляла. Розділ 5. Підготовка до того, чого не буде

За шість годин до першої експериментальної зустрічі я була абсолютно спокійна.

Це підтверджували факти.

Я лише тричі перевірила прогноз погоди, двічі переглянула меню кав’ярні «Друга спроба», прочитала двадцять сім відгуків відвідувачів і знайшла фотографію столика біля вікна, який мав достатнє освітлення, відстань до інших гостей і прямий шлях до аварійного виходу.

Абсолютно нормальна підготовка.

Будь-яка відповідальна людина перевіряє шляхи евакуації перед зустріччю з Максимом Романюком.

Особливо якщо в протоколі було зазначено, що фізичний контакт допускається у випадку загрози життю. Я не збиралася створювати для нього юридичні лазівки.

Я сиділа на ліжку з ноутбуком на колінах і переглядала сторінку кав’ярні.

На головній фотографії був невеликий зал із дерев’яними столиками, книжковими полицями та теплими жовтими лампами. Місце виглядало затишно.

Це насторожувало.

Затишні місця створювали хибне відчуття безпеки. Люди розслаблялися, розповідали зайве, погоджувалися на десерт і раптом виявляли, що вже сорок хвилин слухають історію про дитинство іншої людини.

До того ж кав’ярня належала родині Максима.

Він буде на своїй території.

Знатиме працівників, меню, розташування туалету й те, яка підлога скрипить під ногами. Я ж потраплю в середовище, де будь-яка жінка за стійкою може виявитися його матір’ю, сестрою, тіткою або сімейною подругою, яка вже бачила відео й подумки вибрала імена нашим дітям.

Я закрила сайт.

Потім відкрила знову.

На сторінці з’явився новий допис.

Фотографія чашки какао з малюнком серця на пінці.

Підпис:

«Друга спроба іноді краща за першу».

Я дивилася на нього кілька секунд.

Це була звичайна реклама.

Звичайна чашка.

Звичайне серце.

Жодного зв’язку з нами.

Я оновила сторінку, щоб перевірити, чи не з’явився додатковий напис про дев’яносто вісім відсотків.

Не з’явився.

Добре.

Родина Максима, можливо, ще не втратила розум.

Мій телефон завібрував.

Марта: «Я вже їду».

Я насупилася.

«Куди?»

«До тебе».

«Навіщо?»

«Рятувати».

«Від чого?»

«Від тебе».

Я набрала:

«Не потрібно».

Відповідь прийшла миттєво:

«Саме тому потрібно».

Я подивилася на час.

Тринадцята двадцять сім.

До зустрічі залишалося п’ять годин тридцять три хвилини.

Це був величезний проміжок часу.

За нього можна було підготуватися до контрольної, провести невелике дослідження або переконати Марту, що я не потребую втручання.

Останнє було найскладнішим.

Я закрила ноутбук і підійшла до шафи.

Питання одягу не повинно було існувати.

Пункт другий протоколу чітко визначав: зовнішній вигляд учасників не перетворює експериментальну зустріч на романтичне побачення.

Отже, я могла вдягнути будь-що.

Наприклад, джинси й светр.

Я витягла темно-синій светр.

Поклала на ліжко.

Подивилася.

Светр був зручний, теплий і не створював жодного неправильного враження. У ньому я виглядала відповідальною, спокійною та приблизно на сім років старшою.

Ідеально.

Я повернула його до шафи.

Не тому, що він був поганий.

Просто в кав’ярні могло бути тепло.

Я витягла білу сорочку.

Сорочка була нормальною. Чіткі лінії, стриманий комір, жодного натяку на романтичні наміри.

Я приклала її до себе перед дзеркалом.

Застебнута до верхнього ґудзика вона виглядала так, ніби я збиралася перевіряти санітарні норми закладу.

Розстебнута на один — звичайно.

На два — теж цілком пристойно.

На три…

Я негайно застебнула все назад.

Ми йшли перевіряти алгоритм, а не межі Максимового самоконтролю.

Хоча за останні два дні я почала підозрювати, що його самоконтроль був міфологічною істотою на кшталт русалки чи студента, який читає ліцензійну угоду перед встановленням програми.

Я поклала сорочку поруч зі светром.

Витягла чорні штани.

Потім джинси.

Потім спідницю.

На спідниці затрималася довше.

Вона була темно-сіра, трохи вище колін, стримана й цілком підходила для університету. Я вдягала її на презентації, співбесіди та події, де потрібно було виглядати впевнено, але не так, ніби впевненість куплена разом із дорогим костюмом.

Я приклала спідницю до себе.

У дзеркалі з’явилася дівчина, яка явно збиралася кудись, де їй було важливо мати гарний вигляд.

Я кинула спідницю на стілець.

— Це не побачення, — сказала я вголос.

Дзеркало не відповіло.

Можливо, тому, що навіть воно мало достатньо гідності, щоб не брати участь у цьому самообмані.

Я повернулася до ноутбука й відкрила протокол.

Перший пункт — добровільна згода.

Другий — не вважати зустрічі побаченнями.

Третій — конфіденційність.

Сьомий — заборона навмисно використовувати зовнішність, одяг, голос і близькість для впливу на партнера.

Я перечитала його.

Пункт був правильним.

Необхідним.

Науково обґрунтованим.

І абсолютно не мав стосунку до чорної сорочки Максима.

Я не знала, у чому він прийде.

Не думала про це.

Мене не цікавило, чи вибере він ту саму сорочку, яка під дощем прилипла до його плечей і грудей, змусивши мій погляд на кілька секунд відмовитися від професійної етики.

Це була чиста випадковість.

Я могла дивитися на будь-який мокрий одяг.

Наприклад, на плащ.

Або на штору після прання.

Штора, щоправда, не нахилялася до мого вуха й не говорила низьким голосом, що ми ще навіть не почали.