Частина І. Людина, яку я не замовляла. Розділ 3. Сім побачень заради науки

До кінця дня я сформулювала план порятунку «Синхрону».

План складався з дев’яти пунктів, трьох резервних сценаріїв і категоричної відмови ходити на побачення з Максимом Романюком.

Останній пункт був найважливішим.

Саме тому я виділила його червоним.

Потім жирним.

Потім додала знак оклику.

А потім прибрала знак оклику, тому що професійні документи не повинні виглядати так, ніби їх писала людина, яка щойно побачила павука у ванні.

Я сиділа в університетській бібліотеці, хоча зазвичай працювала в лабораторії. Сьогодні лабораторія нагадувала туристичну пам’ятку. Кожні двадцять хвилин хтось зазирав усередину, питав, чи тут створили застосунок, який змушує програмістів закохуватися, і намагався сфотографувати моє робоче місце.

Одна першокурсниця попросила показати стілець, на якому сидів Максим.

Я запитала, навіщо.

Вона сказала, що хоче перевірити його енергетику.

Я порадила перевірити санітарний стан гуртожитку. Там енергетика була настільки потужною, що іноді самостійно рухалася вздовж стін.

Після третьої екскурсії я зібрала речі й утекла до бібліотеки.

Тут принаймні існувало правило тиші.

Люди його не дотримувалися, але воно існувало, а це вже давало слабку надію на цивілізацію.

Переді мною лежав ноутбук. На екрані була відкрита таблиця потенційних учасників тестування.

Сто дев’яносто три анкети.

Сто дев’яносто три шанси довести, що нам із Максимом не потрібно проходити сім зустрічей.

Я відсортувала результати за спаданням сумісності.

Перше місце — вісімдесят сім відсотків.

Студентка четвертого курсу медичного факультету і хлопець, який навчався на архітектора. Обоє погодилися на участь.

Проблема полягала в тому, що вони вже три роки зустрічалися.

Тестування на них доводило лише те, що алгоритм здатен помітити очевидне. Це було приблизно як створити систему розпізнавання вогню й перевірити її на палаючій будівлі.

Другий результат — вісімдесят п’ять відсотків.

Двоє хлопців із факультету економіки.

Один із них указав у примітках:

«Я не проти експерименту, але Денис не знає, що ми пара».

Я закрила анкету.

У деяких історіях алгоритм був найменшою проблемою.

Третя пара мала вісімдесят три відсотки й складалася з дівчини, яка хотіла серйозних стосунків, та хлопця, який на запитання про майбутнє відповів:

«Подивимося, чи доживемо до літа».

Оптиміст.

Або майбутній свідок у кримінальній справі.

Жоден результат не наближався до наших дев’яноста восьми.

Я змінила параметри пошуку.

Розширила допустиму різницю у віці.

Додала анкети з неповними даними.

Зменшила мінімальну кількість відповідей.

Найвищий показник піднявся до вісімдесяти дев’яти.

Я подивилася на ім’я учасника.

Назар Хоменко.

Другий профіль належав студентці на ім’я Марта Бойко.

Я перечитала результат.

Вісімдесят дев’ять відсотків.

Це пояснювало, чому вони сперечалися щоразу, коли опинялися в одному приміщенні. Очевидно, наш алгоритм вважав взаємне бажання задушити людину ознакою перспективної емоційної взаємодії.

Можливо, проблема була не в даних.

Можливо, ми випадково створили цифрову сваху з тяжкою дитячою травмою.

Я відкрила повний звіт.

Цінності Марти й Назара справді збігалися. Обоє цінували свободу, творчість, чесність і публічне приниження друзів заради якісного контенту.

Я відклала цю інформацію на майбутнє.

Вона могла стати корисною.

Або смертельною.

Телефон завібрував.

Максим.

«Ти вже погодилася?»

Я подивилася на час.

Від нашої розмови в їдальні минуло сорок сім хвилин.

Він обіцяв не писати кожні десять.

Технічно дотримався.

Це насторожувало.

Я надрукувала:

«Ні».

Відповідь прийшла одразу:

«Ти ще думаєш чи вже розробляєш юридичний спосіб відмовитися?»

Я подивилася на документ із планом порятунку.

«Працюю».

«Над відмовою?»

«Над проєктом».

«Це не відповідь».

«Саме тому вона тобі не подобається».

Три крапки з’явилися на екрані.

Зникли.

З’явилися знову.

Потім прийшло:

«Я можу допомогти».

Я ледь не засміялася.

Максим рідко пропонував допомогу простим реченням. Зазвичай його пропозиції звучали як:

«Хочеш, я зроблю вигляд, що знаю, що роблю?»

Або:

«Можу втрутитися й перетворити твою контрольовану проблему на цікаву».

Я написала:

«Ти вже допоміг. Тепер відео з нами використовують як реакцію на слово “сумісність”».

«У нього гарна якість».

«Я серйозно».

«Я теж. Назар знімав у 4К».

Я вимкнула екран.

Завжди існував момент, коли розмову з Максимом треба було припинити, інакше вона починала шкодити мозку.

Я повернулася до таблиці.

Якщо не можна знайти готову пару з показником понад дев’яносто, можна було створити нові профілі й провести додаткове анкетування. Для статистично надійного пошуку нам знадобилося б щонайменше кілька тисяч учасників.

До наступного етапу конкурсу залишалося двадцять днів.

Якщо опитувати по двісті п’ятдесят людей щодня, ми могли впоратися.

Звичайно, для цього потрібно було припинити спати, відвідувати пари й бути людьми.

Останнє з Максимом ми й так виконували нестабільно.

— Ти дивишся на таблицю так, ніби вона щойно образила твою родину.

Я здригнулася.

Марта сіла навпроти й поставила на стіл дві чашки чаю.