Частина І. Людина, яку я не замовляла. Розділ 2. Вірусне кохання, якого не існує

Я прокинувся о сьомій двадцять три від звуку, який зазвичай означав одну з трьох речей: пожежу, державний переворот або те, що Назар знову додав мене до студентського чату без вимкнених сповіщень.

Виявився третій варіант.

На жаль.

Пожежу хоча б можна було загасити.

Телефон лежав на підлозі біля ліжка й вібрував так завзято, ніби намагався втекти з кімнати та почати нове життя з відповідальнішим власником. Екран спалахував кожні дві секунди, відкидаючи на стелю холодне синє світло.

Я простягнув руку, не розплющуючи очей, і намацав замість телефона порожню пачку печива.

Потім зарядний кабель.

Потім чиюсь шкарпетку.

Судячи з кольору, мою. Судячи із запаху — вже нічию.

— Якщо це кінець світу, — пробурмотів я, — нехай він трохи зачекає.

Телефон не погодився.

Я звісився з ліжка, знайшов його під стільцем і подивився на екран.

Сто сорок сім нових повідомлень.

Двадцять три пропущені виклики.

Одинадцять згадок у студентській мережі.

Сім нових підписників, яких я не знав.

Три повідомлення від мами.

І одне від Соломії, надіслане о четвертій дванадцять ночі.

«Завтра о восьмій тридцять у лабораторії. Не запізнюйся. Нам потрібно знайти причину збою».

Наступне повідомлення прийшло через хвилину:

«І змусь Назара видалити відео».

Ще через двадцять секунд:

«Це не прохання».

Я усміхнувся.

Навіть її погрози мали логічну структуру, часові мітки й, мабуть, резервну копію.

Потім я відкрив студентську мережу.

І перестав усміхатися.

Не повністю. Моє обличчя взагалі не дуже добре вміло переставати усміхатися. Це був захисний механізм. Деякі люди в небезпечній ситуації тікають. Деякі завмирають. Я жартую, доки небезпека не починає сумніватися, чи варто зв’язуватися з ідіотом.

Але цього разу навіть мій внутрішній ідіот замислився.

Відео з презентації мало сорок вісім тисяч переглядів.

Сорок.

Вісім.

Тисяч.

Наш університет мав значно менше студентів. Отже, принаймні частина людей дивилася його повторно. Можливо, щоб переконатися, що двоє дорослих студентів справді дозволили власному застосунку публічно оформити їм особисте життя без підпису й печатки.

На заставці відео було моє обличчя в момент, коли на екрані з’явилися дев’яносто вісім відсотків.

Поряд стояла Соломія.

Вона дивилася на мене так, ніби вже обирала місце, де закопає тіло. Судячи з виразу, ґрунт мала перевірити заздалегідь, а лопату — продезінфікувати.

Підпис до відео повідомляв:

«Коли створив алгоритм кохання, а він знайшов тобі найнебезпечнішу дівчину факультету».

Я відкрив коментарі.

Це було помилкою.

Людство винайшло інтернет, щоб обмінюватися знаннями, розвивати науку й миттєво поширювати фотографії котів. А потім з’ясувало, що найкраще він підходить для того, щоб незнайомі люди вирішували, коли двоє студентів повинні поцілуватися.

«Вона дивиться на нього так, ніби ненависть — це прелюдія».

Я перечитав коментар.

Потім ще раз.

Уява негайно запропонувала кілька варіантів розвитку подій, які не відповідали технічному завданню, правилам університету та, можливо, кільком нормам пожежної безпеки.

Я відклав цю думку до папки «Ніколи не визнавати».

Наступний коментар:

«Між ними така напруга, що можна заряджати ноутбуки».

І ще:

«У нього обличчя чоловіка, який уже погодився на сім побачень, але ще не прочитав умови користування Соломією».

Останнє було несправедливо.

Я прочитав би умови.

Можливо, не всі.

Можливо, лише ті, де згадувалися штрафи, особистий простір і заборона цілуватися під час тестування.

Я натиснув на сторінку університетського пабліка.

Там уже було опитування.

Коли Соломія і Максим уперше поцілуються?

Варіанти:

На першому побаченні — 19%.
На третьому — 34%.
Після сварки — 42%.
Ніколи, бо вона його вб’є — 5%.

П’ять відсотків людей зберігали зв’язок із реальністю.

Це обнадіювало.

Під опитуванням Назар залишив коментар:

«Приймаю ставки. Гроші підуть на нову камеру або похорон Максима».

Я набрав його номер.

Він відповів після першого гудка.

— Доброго ранку, наречений алгоритму.

— Ти труп.

— Не вперше чую. Але сьогодні це звучить із легкою романтичною ноткою.

— Видали відео.

— Я видалив оригінал ще вночі.

— Тоді чому воно досі всюди?

— Бо інтернет — це як грибок у гуртожитку. Якщо з’явився на одній стіні, уже пізно шукати винного. Треба спалювати будівлю.

Я сів на ліжку.

Кімната мала вигляд місця, де будівлю вже почали спалювати, але пожежа втратила мотивацію. На столі стояли три чашки. В одній засохла кава. У другій лежали викрутки. У третій, здається, колись жила рослина, але не витримала сусідства зі мною й перейшла в кращий світ.

На сусідньому ліжку спав Назар.

Я повільно опустив телефон.

Повернув голову.

Він лежав за два метри від мене, накрившись ковдрою до підборіддя, і говорив у слухавку із заплющеними очима.

— Ти в кімнаті, — сказав я.

— Технічно.

— Навіщо ти відповів телефоном?

— Щоб створити професійну дистанцію. Ти зараз дуже емоційний.

Я кинув у нього подушку.

Назар упіймав її, не розплющуючи очей.

— Агресія — друга стадія прийняття закоханості.

— Перша — вбивство друга, який виклав відео без дозволу.

— Відео було з публічної презентації.

— Там були ми.

— Саме тому воно й цікаве. Слайд із коефіцієнтами ніхто б не дивився сорок вісім тисяч разів.