Пролог. Розділ 1. Дев’яносто вісім відсотків катастрофи

За двадцять сім хвилин до початку презентації я знала три речі.

По-перше, проєктор у конференц-залі стартап-інкубатора був старшим за половину присутніх викладачів і, судячи зі звуків, уже складав заповіт.

По-друге, у демонстраційній версії «Синхрону» залишалася одна помилка, яку я не могла відтворити вдруге. А помилка, яку неможливо повторити, — це не виправлена проблема, а програмний полтергейст, що чекає найкращого моменту, аби вилізти з монітора й перегризти тобі кар’єру.

По-третє, Максим Романюк запізнювався.

Останнє було найменш дивним і найбільш небезпечним.

Я подивилася на годинник у правому нижньому куті ноутбука. Потім на наручний. Потім на великий електронний годинник над дверима. Усі три показували однаковий час, але я все одно запідозрила змову.

Максим мав бути тут сорок хвилин тому.

Не тому, що без нього я не могла провести презентацію. Я могла провести її без Максима, без проєктора і, за достатнього рівня злості, без електрики. Але саме він відповідав за інтерфейс демонстраційної версії, а також за ту частину виступу, де треба було пояснити людям, чому їм потрібен наш застосунок.

Я відповідала за те, щоб застосунок працював.

Максим — за те, щоб люди не заснули, поки я пояснюватиму, як саме він працює.

Це називалося командною роботою. У дикій природі подібні стосунки, мабуть, називалися паразитизмом.

— Ти зараз пропалиш у ньому дірку, — сказала Марта.

Вона сиділа в першому ряду, поклавши сумку на сусідній стілець, і спостерігала, як я дивлюся на двері. Марта вчилася на психологічному факультеті, тому мала професійну схильність озвучувати очевидне так, ніби щойно відкрила приховану травму мого дитинства.

— У кому? — запитала я.

— У дверях.

— Це було б практично. Тоді мені не довелося б чекати, поки вони відчиняться.

— Ти нервуєш.

— Я контролюю час.

— Ти вже тричі переставила пляшку води.

Я подивилася на пляшку.

Вона стояла праворуч від ноутбука, точно паралельно до краю столу. Етикеткою до аудиторії, щоб не бачити дрібний текст боковим зором і не відволікатися на його криве вирівнювання.

— Вона стояла неправильно.

— Пляшка?

— Етикетка.

— Звичайно. Як я могла не помітити загрози?

Я проігнорувала її. У моєму списку справ не було пункту «пояснити Марті основи цивілізації».

Натомість я ще раз перевірила презентацію.

Тридцять два слайди. Резервна копія на ноутбуці. Друга — у хмарному сховищі. Третя — на флешці. Четверта — у листі, який я надіслала сама собі. Люди часто називали мою обережність надмірною, але люди також забували паролі, втрачали курсові за ніч до здачі й вірили, що фраза «воно саме видалилося» є прийнятним технічним поясненням.

Мій досвід підказував: параноя — це просто організованість, яку ще не встигли виправдати обставини.

— Ти підготувала запасний виступ на випадок смерті Максима? — запитала Марта.

— Так.

Вона усміхнулася, гадаючи, що я жартую.

Я відкрила папку «Презентація_резерв» і показала їй документ.

— Тут його частина тексту. Я скоротила жарти, прибрала беззмістовні порівняння й додала фактичну інформацію.

— Тобто залишила три речення?

— Чотири. Одне з них перехідне.

— Соломіє, у твоєму світі некролог Максима буде звучати як технічний звіт.

— Він запізнився на власний похорон на двадцять хвилин. Причина смерті — недостатнє планування.

Марта засміялася.

Я — ні.

Не тому, що не вміла. Просто зараз сміх не входив до критично важливих процесів.

У залі поступово збиралися люди. Студенти з інших команд займали місця ближче до розеток. Викладачі сідали попереду з тим виразом обличчя, з яким зазвичай оглядають незнайомий гриб: можливо, корисний, але краще не торкатися без рукавичок.

Праворуч від сцени команда «Ідеалу» встановлювала рекламний банер.

Данило Савич стояв біля нього в темній сорочці, закоченій до ліктів, і керував процесом із такою впевненістю, ніби не готував студентський стартап, а щонайменше приймав капітуляцію невеликої європейської держави.

Він помітив мій погляд і підійшов.

Данило був із тих людей, які навіть в університетському коридорі виглядали так, ніби їм щойно запропонували посаду директора. Або роль чоловіка, котрий у рекламі годинників стоїть на даху хмарочоса і дивиться в майбутнє, де всі вже купили його продукт.

— Готова? — запитав він.

— Так.

— Без Романюка?

Я подивилася на двері.

Вони залишалися безнадійно максимовільними.

— Він прийде.

— Смілива гіпотеза.

— Підкріплена статистикою. Максим з’являється приблизно за тридцять секунд до того, як його відсутність стає юридично значущою.

Данило усміхнувся.

— Тобі не набридло витягувати весь проєкт самій?

— Я не витягую його сама.

— Авжеж. Він же малює кнопки.

Мені не сподобався його тон. Я могла називати Максима безвідповідальним, нестерпним і причиною передчасного старіння моєї нервової системи. Це було моє право як людини, яка бачила його код о третій ночі.

Данило цього права не мав.

— Він створив систему взаємодії з користувачем і механіку реальних завдань, — відповіла я. — Без цього мій алгоритм був би набором обчислень, який цікаво читати лише мені й трьом людям у країні.

— Ти щойно його захистила?

— Я виправила неточність.

— Звичайно.

Він подивився на мене трохи довше, ніж вимагала звичайна розмова. Я відчула це майже фізично — як слабкий дотик до оголеної ділянки шкіри, хоча на мені була застебнута сорочка, жакет і, здається, броня з роздратування.

— Після презентації приходь до нашого стенда, — сказав Данило. — Покажу нову модель поведінкового аналізу.

— Подивимося.

— Це означає «так» чи твоє ввічливе «відчепись»?

— Моє ввічливе «відчепись» має більше складів.