Розділ 3. Гра без правил

Я відчула це одразу.
Він не збирається говорити.
Він збирається… ламати.
Після того дня все змінилось.
Не різко.
Тихо.
Але невідворотно.
Я зайшла в клас — і знову тиша.
Тепер уже звична.
Але цього разу щось було інакше.
На дошці.
Великими літерами:
ALLEN
Я завмерла.
— Хто це написав?.. — мій голос звучав слабко.
Тиша.
І тоді…
тихий сміх.
Я повільно повернулась.
Він.
Знову він.
— Не подобається? — ліниво запитав він.
— Навіщо ти це робиш?
Він нахилив голову.
Наче справді задумався.
— Бо можу.
Я стерла напис.
Руки трохи тремтіли.
Я відчувала його погляд спиною.
Не відводив.
Не на секунду.
На перерві стало ще гірше.
Я відкрила шафку.
І завмерла.
Всередині — фотографія.
Стара.
Зім’ята.
Я обережно взяла її.
На ній була маленька дівчинка.
Я.
І… ще хтось поруч.
Хлопчик.
Обличчя частково порване.
Але очі…
Я різко закрила шафку.
Серце почало битися занадто швидко.
Ні.
Ні-ні-ні.
— Знайшла щось цікаве?
Я обернулась.
Він стояв занадто близько.
Завжди занадто близько.
— Це ти зробив?
Він знизав плечима.
— Може.
— Що це за фото?
Кілька секунд він мовчав.
Дивився на мене так, ніби чекав.
— Не пам’ятаєш?
Я стиснула фотографію сильніше.
— Ні.
Його щелепа напружилась.
Ледь помітно.
Але я це побачила.
— Погано, — тихо сказав він.
І раптом різко вихопив фото з моїх рук.
— Гей!
Він подивився на нього.
Довго.
Потім зім’яв.
І викинув у смітник.
— Тобі це не потрібно.
— Ти з глузду з’їхав?!
Він зробив крок ближче.
І його голос став холодним.
— Тобі багато чого не потрібно, Ніколь.
— Наприклад?
Пауза.
Він подивився прямо в очі.
— Спогади.
Моє серце різко стиснулося.
Занадто різко.
Я схопилась за край шафки.
Дихання збилось.
— Ой… — тихо видихнула я.
Світ на секунду похитнувся.
Його вираз обличчя змінився.
Миттєво.
— Що з тобою?..
Я похитала головою.
— Нічого… просто…
Але ноги підкосились.
Він встиг зловити мене.
Різко.
Ніби навіть не думав.
— Чорт… — прошепотів він.
Його руки були міцні.
Теплі.
Занадто… обережні.
— Відпусти… — тихо сказала я.
Але він не відпустив.
Навпаки — стиснув сильніше.
— Ти завжди була така слабка? — різко сказав він.
Але голос уже не звучав так впевнено.
Я підняла на нього очі.
І вперше побачила щось інше.
Не холод.
Не злість.
Щось… схоже на страх.
Всього на секунду.
І він одразу відступив.
Наче це була помилка.
— Не вмирай тут, Аллен, — різко кинув він. — Я ще не закінчив.
І пішов.
Я залишилась стояти.
З серцем, що досі боліло.
І з відчуттям, що його слова…
були не просто жорстокістю.
А обіцянкою.
І найгірше було те…
що я починала боятись не його.
А того, що він може бути правий.