Розділ 36. Неочікувана зустріч

День починався звичайно: сонце пробивалося крізь вікна кафе, де працювала Емілі. Звичні ранкові клієнти займали свої улюблені місця, запах свіжозвареної кави наповнював повітря, і звуки кавомашини змішувалися з приглушеними розмовами. 

Емілі, як завжди, була зосереджена на роботі. Її усмішка — ввічлива й професійна — давно стала її маскою, за якою вона ховала втому й тривогу. Вона ходила між столиками, запам’ятовуючи замовлення й одночасно вирішуючи в голові, як краще організувати день. 

Двері кафе відчинилися, і дзвіночок на вході сповістив про нового клієнта. Емілі, не піднімаючи очей, продовжила обслуговувати столик, але відчуття тривоги, що накотило хвилею, змусило її озирнутися. 

Там, біля дверей, стояв він. 

Річард. 

Високий, підтягнутий, із холодним поглядом і впевненістю, що випромінював кожен його рух. Його костюм сидів на ньому ідеально, ніби зшитий спеціально під нього, а загальний вигляд випромінював успіх і владу. 

Її серце застигло на секунду, а потім почало калатати, як шалене. 

«Чорт. Чого він тут?» 

Річард, побачивши її, повільно пройшовся по залі кафе, і його присутність одразу заповнила весь простір. Він обвів приміщення оцінюючим поглядом і сів за столик біля вікна. Знявши піджак, він обережно поклав його на спинку стільця, а потім, ніби невимушено, почав оглядати меню, хоча Емілі знала: йому це не потрібно. 

Їй здалося, що всі в кафе відчули зміну атмосфери. Його присутність була настільки сильною, що навіть ті, хто не знав його, поглядали в його бік. 

Емілі намагалася зосередитися на роботі, обслуговуючи інших клієнтів, але краєм ока постійно стежила за ним. Він сидів спокійно, не робив жодних спроб покликати її або привернути до себе увагу, і це лише більше її нервувало. 

Нарешті, зібравши всю свою силу волі, вона підійшла до його столика. 

— Що ти тут робиш, Річарде? — її голос звучав спокійно, але всередині все кипіло. 

Він підняв на неї очі. Його погляд був непроникним, але в ньому ховалася якась тінь задоволення. 

— Кава. — сказав він, неначе це було очевидно. — Чорна. Без цукру. 

— Ще щось? 

— Поки що ні. 

Емілі ледве стримала роздратування і пішла до барної стійки. Її руки ледь помітно тремтіли, коли вона чекала напій. 

«Тримай себе в руках. Це просто випадковість. Він нічого не зробить тут, у кафе», — подумала вона. 

Вона принесла чашку й поставила її на стіл. Уже збиралася піти, як його голос зупинив її: 

— Сядь. 

— Я працюю, — відповіла вона різко. 

— Твоя зміна закінчується через годину. Я почекаю. 

Вона зупинилася, дивлячись на нього з підозрою. 

— Чого ти хочеш? — прямо запитала вона. 

— Поїхати до мене, — сказав він спокійно. — тобі треба забрати свої речі. 

— Я не хочу. 

— Але маєш, — його голос став трохи твердішим. — ми це обговоримо. 

Емілі стояла, мов укопана, але потім різко відповіла: 

— Тільки після зміни. 

— Чудово, — кивнув він. 

І він дійсно залишився чекати.

Зміна закінчилася, і кафе спорожніло. Емілі зняла фартух, поклала його на стільницю й повільно підійшла до Річарда, який, як і раніше, сидів за своїм столиком. 

— Гаразд. Поїхали, — сказала вона без ентузіазму. 

Вони вийшли на вулицю. Його автомобіль стояв неподалік, блискучий і розкішний, як і завжди. Річард відчинив двері, і вона неохоче сіла. Увесь шлях до його будинку пройшов у повній тиші. 

Коли вони прибули, Емілі одразу попрямувала до кімнати, де раніше жила. Вона почала швидко збирати речі, не озираючись. 

Річард увійшов у кімнату й сперся об одвірок, спостерігаючи за нею. 

— Що ти так поспішаєш? — запитав він, його голос був низьким і спокійним. 

— Бо не хочу затримуватися тут більше, ніж необхідно, — огризнулася вона, навіть не піднявши голову. 

— У нас є час. 

— У тебе є, а в мене — ні, — відповіла вона з явним роздратуванням. 

Він зробив кілька кроків до неї. 

— Ти дійсно думаєш, що зможеш просто так піти? — його голос став тихішим, але в ньому з’явилася загроза. 

Емілі повернулася до нього, її очі палали гнівом. 

— Ти хочеш мене зупинити? 

— Ні. Я хочу, щоб ти залишилася. 

Він підійшов ближче, і її спина притиснулася до холодної стіни. Її дихання стало нерівним, а серце шалено калатало в грудях. Вона не знала, що більше викликало це відчуття — холод стіни за спиною чи тепло його присутності, яке здавалося всепоглинаючим.

— Скажи, що ти цього не хочеш, — прошепотів він, його голос звучав низько й оксамитово, наповнений впевненістю.

Його погляд пронизував її, ніби прагнув проникнути глибше, ніж вона дозволяла. Його очі, темні й насичені емоціями, яких він не приховував, змушували її почуватися абсолютно відкритою й беззахисною.

Вона відкрила рота, намагаючись відповісти, але слова застрягли в горлі.

— Я... — ледве встигла вона вимовити, як він нахилився ближче, і його губи торкнулися її.

Поцілунок був м'яким, майже нерішучим у перші секунди, наче він чекав на її відповідь. Його пальці обережно торкнулися її щоки, змушуючи її шкіру палахкотіти від тепла. Усе навколо зникло, залишилася тільки їхня близькість, цей момент, який тривав вічність і водночас був занадто коротким.

Вона не встигла подумати, її тіло відреагувало саме — руки повільно піднялися, щоб торкнутися його плечей. Вона відповіла на поцілунок, і він став глибшим, пристраснішим, наче вони обидва втрачали контроль над собою.