Розділ 35. Рутинні кроки

Емілі повільно прокидалася від звуків міста, які наповнювали її квартиру. Шум автомобілів та легке постукування дощу по шибках створювали дивну гармонію. Новий день не обіцяв нічого особливого, але саме це їй зараз і було потрібно. 

Її квартира все ще залишалася занедбаною, але чистою та й Емілі було комфортно. Вона не знаходила в собі сил наводити ідеальний лад, адже це місце нагадувало їй про часи, коли вона жила тут із матір’ю, про ті дні, коли життя хоч і було важким, але сповненим щирих моментів. 

Вона знову піднялася з ліжка, підготувалася до робочого дня і кинула швидкий погляд у дзеркало. Її волосся було скуйовджене, під очима виднілися темні кола, але всередині вона відчувала легку рішучість. 

На роботі її зустріли ті самі знайомі обличчя співробітників, до яких вона вже звикла. У кожного з них була своя історія, і більшість не звертала уваги на її мовчазність. Емілі старалася виконувати свою роботу якнайкраще, навіть якщо клієнти ставали нетерплячими або грубими. 

Під час однієї з обідніх перерв, стоячи біля дверей кафе, вона помітила чорну машину на іншому боці дороги. Цього разу вона не стала ігнорувати її. Її серце стислося, і рука мимоволі затиснула тканину фартуха. 

Річард сидів у машині, спостерігаючи за нею крізь тоноване скло. Вона не бачила його обличчя, але знала, що він там. Це було схоже на мовчазне попередження: він тут, він поруч, він усе ще має вплив. 

Емілі відчула, як у неї всередині щось спалахує — злість, образа, страх. Вона повернулася в кафе, намагаючись не показувати своїх емоцій. 

Робочий день був напруженим, але вона справлялася. У такі моменти їй допомагали спогади про матір, про їхні розмови та обіцянки. 

Кожного вечора вона поверталася додому виснаженою, але вільною. Її квартира зустрічала її холодом і тишею, але навіть це здавалося кращим, ніж перебування в тіні Річарда. 

Дні перетікали в тижні. Емілі поступово звикала до нового ритму життя, але відчуття невидимої присутності Річарда не полишало її. Кожного разу, коли вона бачила його машину, чи коли їхні погляди перетиналися у випадкових місцях, вона відчувала, як усередині знову спалахує цей гнітючий вогонь. 

Одного разу під час вечірньої прогулянки вона помітила його біля вітрини книжкового магазину. Він стояв, тримаючи телефон, ніби не звертав на неї уваги. Але коли вона проходила повз, їхні погляди зустрілися. Його обличчя залишалося холодним, а очі спокійними, але в цьому спокої відчувалася загроза. 

— Ти все ще боїшся мене, — сказав він раніше, і ці слова продовжували звучати в її голові. 

Емілі знала, що повинна залишатися сильною. Але кожного разу, коли вона зустрічала його, ця сила хиталася, як човен на хвилях. 

Її робота в кафе стала рятівним колом, яке допомагало відволіктися. Клієнти, замовлення, розмови з колегами — усе це створювало ілюзію нормального життя. Але в кінці кожного дня вона знову і знову думала про те, що Річард не відступає. 

Під час однієї з змін до кафе зайшла літня жінка, яка нагадала їй матір. Її тепла усмішка та вдячність за гарно подану каву зворушили Емілі до сліз. Вона знову згадала про обіцянку, яку дала на могилі матері. 

Річард все ще стояв у її житті як тінь, але тепер вона відчувала, що має сили боротися з ним. Їй просто потрібно було продовжувати рухатися вперед, навіть якщо цей шлях був складним і болісним. 

Наступні дні стали її випробуванням. Майже кожного разу, коли вона залишала кафе, її очікувало щось від нього — чи то машина біля дороги, чи то його постать у натовпі. Це були не погрози, а просто нагадування. 

Емілі вирішила не дозволяти цьому зламати її. Вона продовжувала працювати, знаходячи сили в дрібницях, які дарували їй радість: посмішки колег, задоволені клієнти, прохолодне осіннє повітря. 

Життя тривало, і вона відчувала, що стає сильнішою з кожним днем. Але в її серці залишалося питання: як довго це триватиме?