Розділ 34. Непевна рівновага

Емілі прокинулася з першими променями сонця, що пробивалися крізь брудні штори її маленької квартири. Звуки міста ще не встигли заповнити простір, і тиша ранку нагадувала їй про той час, коли вона жила тут із матір'ю. Кожна річ у квартирі мала свій голос: скрип стільця, легкий шелест штор, навіть звук краплі, що впала з крану на кухні. Усе нагадувало їй про минуле. 

Вона повільно піднялася з ліжка, пройшлася босоніж до кухні та ввімкнула чайник, який майже відразу зашипів, ніби проти її волі. Від запаху кави вона відчула себе на мить спокійніше. Але цей спокій був ненадійним, як і все в її житті зараз. 

Її робота в кафе стала єдиним променем світла, хоча блідим і нестабільним. Учорашній день втомив її, але водночас вона відчула, що хоч трохи повертає контроль над своїм життям. Проте контроль був відносним. Адже навіть тепер тінь Річарда час від часу накривала її, нагадуючи про всі ті дні, які вона витратила на життя, повне страху, приниження та залежності. 

Коли вона зібралася на роботу, її погляд зупинився на маленькому дзеркалі біля вхідних дверей. Її відображення виглядало виснаженим, але щось нове з'явилося в її очах — слабка, але жива іскра рішучості. 

У кафе, як завжди, було гамірно. Емілі старанно працювала, не звертаючи уваги на втому. Звикати до ритму було складно, але вона вже могла посміхатися клієнтам, навіть якщо ця посмішка була натягнутою. 

Під час обідньої перерви, коли вона вийшла на вулицю, щоб перевести дух, її увагу привернула чорна машина, припаркована на іншому боці вулиці. Її серце стиснулося. Вона знала цю марку, цей номер. 

Річард. 

Вона зробила вигляд, що не помітила автомобіль, і швидко повернулася до роботи. Але протягом усього дня відчуття, що за нею стежать, не полишало її. 

Це був не перший раз. За останній тиждень вона кілька разів помічала його в різних місцях — чи то на іншому боці вулиці, чи серед випадкових перехожих. Їхні погляди перетиналися, але він не підходив. Просто стояв, ніби нагадуючи про свою присутність. 

Цього вечора, повернувшись додому, вона відчула, як напруга наростає. Її квартира стала для неї маленьким притулком, де не потрібно було натягати усмішку й бути до всіх доброзичливою, але тепер навіть тут вона відчувала себе вразливою. Вона сіла на ліжко, обхопивши голову руками, намагаючись позбутися думок про нього. 

Ранок наступного дня нічим не відрізнявся від попереднього. Але сьогодні, коли вона проходила вулицею до кафе, її наздогнав звук кроків. Вона обернулася і побачила його — високого, впевненого, із холодним поглядом, який вона знала до найдрібніших деталей. 

— Ти думаєш, що можеш уникати мене? — його голос був спокійним, але в ньому вчувалася загроза. 

Емілі відступила на крок, намагаючись тримати себе в руках. 

— Що ти хочеш, Річарде? — її голос був тихим, але рішучим. 

— Подивитися, як ти справляєшся без мене, — він посміхнувся, але в його очах не було тепла. 

— Я справляюся, — сказала вона, підіймаючи голову. 

Він подивився на неї уважніше, ніби оцінюючи, чи це правда. 

— Побачимо, як довго це триватиме, — кинув він і пішов, залишивши її стояти на місці з прискореним серцебиттям. 

Цей день видався їй ще важчим. Вона продовжувала працювати, але відчувала, що її сили на межі. 

Увечері, повертаючись додому, вона не могла не згадати його слова. Її рішучість здавалася тендітною. Але, згадуючи обіцянку, яку дала матері, вона змусила себе рухатися вперед. 

Завтра буде новий день. І вона зробить усе можливе, щоб не зламатися.