Розділ 33. На краю спогадів

Ніч поступово огортала місто, коли Емілі завершила свою першу зміну. Вона була виснажена, але задоволена тим, що змогла витримати цей день, не зламавшись. Повернувшись у підсобку, вона акуратно склала фартух. Її руки боліли, а ноги були важкими, ніби до них прив'язали гирі. Але головним було те, що вона повернулася до нормального життя, хоч і зовсім іншого, ніж те, до якого звикла. 

Коли Емілі виходила з кафе, прохолодний вітер обдув її обличчя, і вона на мить завмерла, вдихаючи осіннє повітря. Їй потрібно було зробити ще одну важливу річ сьогодні. 

Дорога до кладовища була довгою і мовчазною. Вона вирішила йти пішки, бо автобус чи таксі здавалися їй занадто швидкими для цього моменту. Вона хотіла подумати. 

Вулиці поступово порожніли, ліхтарі підморгували своїм жовтуватим світлом. Емілі закуталася у свій тонкий шарф, намагаючись захиститися від холоду, який проникав аж до кісток. 

Коли вона підійшла до кладовища, її серце стиснулося. Вхідні ворота були старими, з іржавим металевим візерунком, який нагадував про занедбаність цього місця. 

— Ти справишся, — прошепотіла вона собі і увійшла всередину. 

Пошуки могили матері зайняли кілька хвилин, які здалися їй годинами. Усі кам’яні надгробки виглядали однаково, кожен із них ніс свій тягар втрат, болю і спогадів. 

Нарешті вона знайшла те, що шукала. Ім'я було вирізьблене на холодному камені: «Стефа Вільсон». Поруч із нею лежали кілька зів’ялих квітів, які залишила не вона. 

Річард. Це точно був він. 

Емілі стояла, дивлячись на могилу, і її очі наповнилися сльозами. Вона згадала всі ті дні, які вони з матір'ю провели разом. Дитинство, підлітковий вік, їхні жарти, сварки й безмежну підтримку. 

— Мамо, — прошепотіла вона, опускаючись на коліна. 

Сльози текли по її щоках. Їй не потрібно було говорити багато. Вона просто сиділа там, обхопивши себе руками, відчуваючи біль та втрату, які були так довго приховані. 

— Я так шкодую, що мене не було поруч, — сказала вона, нарешті наважившись порушити тишу. Її голос був тихим, але кожне слово проникало в саму глибину її душі. — Я хотіла бути поруч, але не вийшло… пробач, мамо. 

Вона опустила голову, торкаючись руками холодного каменю. 

— Але я обіцяю тобі, що спробую змінитися й змінити своє життя. Для тебе. Для нас. 

Тиша знову заповнила повітря. Тільки звук вітру, який шелестів між деревами, розбавляв цей момент. 

Коли Емілі нарешті піднялася, її тіло було наче повітряним. Вона відчувала себе трохи легше, ніби ця розмова з матір'ю допомогла їй скинути частину тягаря. 

Вона залишила квіти, які принесла з собою, і ще раз поглянула на могилу. 

— Прощавай, мамо, — сказала вона і повернулася, щоб піти. Ця ніч була важкою, але необхідною. Вона знала, що дорога до відновлення буде довгою, але тепер у неї з’явилася мета. 

Коли вона вийшла з кладовища, її телефон задзвонив. Це був незнайомий номер. Емілі на кілька секунд задумалася, але потім вирішила відповісти. 

— Алло? — сказала вона. 

— Це Маргарет, — почувся голос. 

— Маргарет? Щось сталося? 

— Ні, все добре. Просто хотіла сказати, що ти сьогодні молодець. Завтра виходь на зміну в той самий час. 

— Дякую, — відповіла Емілі, і на її обличчі з’явилася легка усмішка. 

Вона завершила дзвінок і прискорила крок. Попереду було ще багато боротьби, але вона вже зробила перші кроки.