Розділ 32. Повернення до роботи

Ранок був похмурим, і небо тиснуло сірим куполом. Емілі стояла біля дзеркала у ванній кімнаті своєї старої квартири, поправляючи свій зовнішній вигляд. Вона вдягла просте плаття темно-синього кольору, яке вдалося зберегти чистим і неушкодженим після всіх подій останніх місяців. На її обличчі не було жодного макіяжу — лише природна краса, злегка затьмарена тінями втоми та переживань. 

Вона зібрала волосся у простий пучок, підійшла до столу, щоб взяти сумку, і зробила глибокий вдих. Сьогодні вона планувала повернутися до того місця, де колись працювала, місця, яке вона залишила, коли її життя почало змінюватися під впливом Річарда. 

Емілі добре пам’ятала кафе, де пропрацювала цілих два роки. З усіма його недоліками, але вона любила це кафе, проте, коли почалися її «відносини» з Річардом, змушена була покинути роботу через той клятий договір.

Шлях до кафе був коротким, але важким. Здавалося, що кожен крок нагадує їй про той час, коли вона була впевненою, незалежною, молодою дівчиною. Тепер же, вона почувалася зовсім іншою. 

Коли вона побачила знайому вивіску кафе, її серце почало битися швидше. Вона зупинилася на кілька секунд перед дверима, глибоко вдихнула, спробувала пригадати, як посміхатися, і нарешті відчинила двері. 

Дзвінок над дверима привернув увагу жінки за барною стійкою. Це була Маргарет, власниця кафе, яку Емілі знала дуже добре. Маргарет була жінкою років сорока, з різким, але справедливим характером. Її волосся було зібране у високий пучок. 

— Емілі? — здивовано запитала вона, опускаючи склянку, яку протирала. 

— Привіт, Маргарет, — тихо відповіла дівчина, опустивши очі. 

— Яким вітром тебе сюди занесло? — її голос був теплим, але з ноткою підозри. 

— Я... я шукаю роботу, — нарешті зізналася Емілі, ледве змусивши себе вимовити ці слова. Маргарет підняла брову, уважно оглядаючи дівчину. 

— Роботу? — вона поклала рушник на стійку. — я думала, ти давно вже на іншому рівні. 

Емілі зніяковіла. 

— Я хочу почати все спочатку. З нуля, — вона вдихнула глибше, намагаючись виглядати впевненою. 

Маргарет задумалася. 

— Знаєш, я завжди була проти того, щоб ти кидала цю роботу. Ти була хорошою офіціанткою. Але чи готова ти знову працювати? Тут не буде ніяких поблажок. 

— Я розумію, — відповіла Емілі. — я готова працювати. 

Після короткої паузи Маргарет кивнула. 

— Добре, завтра виходь на зміну. Побачимо, чи не розучилася ти працювати за цей час. 

Емілі вдячно усміхнулася. 

— Дякую. Я не підведу. 

Наступного ранку Емілі прийшла на роботу раніше. Вона одягла форму офіціантки, яка була трохи замала, але зручна. Дзеркало у підсобці відображало її в новому вигляді, але вона не впізнавала себе. 

Коли почали приходити клієнти, її руки тремтіли, коли вона брала піднос. Перший столик був зайнятий літньою парою. 

— Доброго ранку, — привіталася вона, намагаючись виглядати привітною. 

— Доброго ранку, — відповіла жінка, поглянувши на неї через окуляри. — ми хочемо каву та два круасана. 

— Звісно, зараз усе принесу, — кивнула Емілі, записуючи замовлення. 

Повернувшись за стійку, вона відчула, як її серце калатає. Все було таким звичним, але водночас новим. Вона згадала, як колись могла одночасно обслуговувати чотири столики, але тепер відчувала себе новачком. 

— Не бійся, — раптом сказала Маргарет, проходячи повз. — у тебе все ще є це в крові. 

Емілі вдячно кивнула і взялася за роботу. 

Клієнтів ставало більше, і з кожною годиною Емілі стала почуватись упевненіше. Вона згадала, як правильно тримати піднос, як говорити з клієнтами так, щоб вони почувалися важливими. 

Один із клієнтів, молодий чоловік у костюмі, посміхнувся їй, коли вона принесла йому каву. 

— Ви новенька? — запитав він. 

— Ні, я тут працювала раніше, — відповіла вона, намагаючись не дивитися йому в очі. 

— Це видно, — сказав він. — ви професіоналка. 

Ця фраза змусила її відчути щось дивне — ніби маленький проблиск впевненості, яка знову почала з’являтися. 

Коли зміна закінчилася, Емілі зняла фартух і зітхнула з полегшенням. 

— Як для першого дня, ти справилася добре, — сказала Маргарет, підходячи до неї. — але не розслабляйся. Тут треба працювати. 

— Я знаю, — відповіла Емілі. 

Вона вийшла з кафе, відчуваючи втому, але водночас і задоволення. Це був лише перший крок, але вона відчувала, що рухається у правильному напрямку.