Розділ 31. Квартира спогадів

День був холодним і сірим. Осінній вітер, що гуляв між старими будинками, здавався таким самим безжальним, як і події останніх тижнів у житті Емілі. Вона стояла перед дверима своєї квартири, стискаючи в руках ключ, який видавався важчим, ніж будь-коли. 

Квартира була тим єдиним місцем, яке колись було її власним притулком, світом, де вона почувалася в безпеці. Але зараз цей ключ, як і двері перед нею, здавалися чужими. 

Емілі вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтися. Її думки металися між страхом і рішучістю. Вона розуміла, що більше немає Річарда, його контролю, його постійних умов, але ця свобода, на яку вона так сподівалася, здавалася тягарем. 

— Усе буде добре, — прошепотіла вона, натискаючи на ключ і повертаючи його в замку. 

Двері відчинилися зі скрипом, і запах затхлості одразу наповнив її легені. Темрява квартири нагадувала про її порожнечу, і це було важче, ніж вона очікувала. 

Увійшовши всередину, вона мимоволі обернулася, щоб зачинили двері, наче боялася, що спогади можуть вирватися назовні. Її кроки були обережними, ніби вона боялася зруйнувати цю мовчазну атмосферу. 

Усе залишилося на своїх місцях. У кутку стояв старий диван із блакитною оббивкою, яка вже почала втрачати свій колір. Вона згадала, як колись сиділа на ньому з мамою, читаючи книжки або просто розмовляючи про щось незначне, але таке тепле. 

На столі все ще лежав невеликий плед, з яким її мама ніколи не розлучалася. Вона підняла його і відчула знайомий запах — легкий аромат лаванди, який залишався від маминих парфумів. 

Очі Емілі зупинилися на книжковій полиці, яка була заповнена улюбленими романами її матері. Деякі книги були потріпані, їхні обкладинки потерті, але це лише додавало їм цінності. 

Вона провела рукою по книгах, торкаючись пальцями кожної назви. Її погляд затримався на «Гордості і упередження» Джейн Остін — книзі, яку мама читала їй зовсім недавно вголос холодними зимовими вечорами. 

Сльози почали котитися по її щоках. 

— Мамо, — тихо прошепотіла вона, торкаючись обкладинки книги. 

У кожному куточку квартири були речі, які нагадували їй про маму. Маленька рамка з їхньою фотографією, на якій вони усміхаються на пляжі. Ваза з тріщиною, яку мама ніколи не хотіла викидати. Навіть стара чайниця на кухні, яку вони використовували щодня, тепер виглядала як нагадування про теплі сімейні вечори. 

Емілі пройшла до кухні, де все залишилося, як і було. Невеликий стіл із двома стільцями, один із яких завжди був маминим. Вона згадала, як вони разом готували тут сніданки, як сміялися з якихось дурниць, коли щось не вдавалося. 

Вона сіла за стіл, поклавши руки на поверхню, яка вже була трохи пошарпаною. Ця квартира була її притулком, але зараз вона була наповнена нестерпним болем. 

Емілі витягнула коробку зі старими речами, які вони зберігали на випадок «кращого часу». Вона відкрила її і побачила альбом із фотографіями. 

Перші сторінки показували її дитинство: вона у школі, на прогулянці, з мамою та татом в парку. Усміхнена і щаслива.

Потім були фотографії, де вони разом у квартирі, святкуючи якісь дрібниці. 

На одній фотографії мама сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру і тримаючи чашку чаю. Її погляд був теплим і спокійним. 

Емілі не могла стримати ридань. Вона закрила альбом і обхопила голову руками. 

— Як я могла дозволити цьому всьому зникнути? — прошепотіла вона. 

Увечері, коли квартира вже почала наповнюватися тінями, Емілі вирішила, що має залишитися. Це місце було її частиною, її історією. 

Вона взялася за прибирання. Змахнула пил зі столів і полиць, помила підлогу, відкрила вікна, щоб впустити свіже повітря. 

Коли вона закінчила, квартира все ще виглядала старою, але тепер у ній було більше життя. 

Емілі знала, що цей шлях буде складним. Але вона була готова спробувати. 

— Я впораюся, мамо, — сказала вона, стоячи біля вікна і дивлячись на нічне місто. 

Ця квартира була не лише її притулком, а й початком нового розділу в її житті.