Розділ 30. Умова

Ранок починався, як завжди, але Емілі знала: щось не так. Річард сидів за столом із таким виразом обличчя, ніби планував убивство. Його очі втупилися в порожню тарілку, а руки нервово барабанили по столу. 

— Щось сталося? — запитала вона, злегка нахиляючись, щоб упіймати його погляд. 

— Ми поговоримо ввечері, — кинув він холодно, навіть не глянувши на неї. 

— Можливо, поговоримо зараз? 

— Ввечері, Емілі, — повторив він із таким тоном, що їй захотілося його вдарити. 

Вона стиснула губи, вирішивши не продовжувати, але відчуття тривоги накривало її, мов хмара. Щось гниле, щось брудне висіло в повітрі, і воно гнітило її весь день. 

Коли вечір настав, правда вдарила її, як цеглина в обличчя. 

Річард покликав її до кабінету. Його голос був різкий, а кроки — важкі, як ланцюги, що він тягнув за собою. Вона зайшла і одразу відчула, як від нього йде напруга. 

— Сідай, — коротко кинув він, показуючи на стілець навпроти столу. 

Емілі мовчки сіла, намагаючись триматися спокійно. 

Річард дістав із шухляди стос паперів і кинув їх перед нею. 

— Це контракт, який ти підписала. Пам’ятаєш його? 

— Так, пам’ятаю. Це було для лікування моєї матері, — відповіла вона, її голос уже був тривожним. 

— Для цього теж. Але ти, здається, не читала його, — сказав він, гортаючи сторінки. — тут чітко зазначено, що ти погоджуєшся виконувати всі мої вимоги. 

Емілі здригнулася, наче від удару. 

— Що ти маєш на увазі? Ми домовлялися лише про роль твоє дівчини на публіку!

Річард повільно підняв на неї погляд. Його очі були холодні, наче лезо ножа. 

— Дуже просто. За цим контрактом ти не лише граєш мою дівчину на публіці, але й у ліжку. 

Вона відчула, як серце стиснулося від жаху. 

— ЩООО? — її голос піднявся, а в очах запалився гнів. 

— Ти маєш займатися зі мною сексом, — сказав він, ніби обговорював звичайний бізнес-план. 

Емілі підскочила з місця. 

— Ти що, схиблений, чи що?! — закричала вона. — ти думаєш, що можеш так легко мені говорити про такі речі й ВИМАГАТИ цього від мене?

Річард залишався спокійним, хоча його очі заблищали. 

— Ти сама підписала цей контракт. Я дав тобі гроші, вирішив твої проблеми. Тепер твоя черга. 

— Моя черга?! — вона почала ходити по кімнаті, ледве стримуючи себе. — ти, бляха, вирішив, що можеш купити мене? Моє тіло? Ти реально думаєш, що папірець дає тобі право мене трахати?! 

Він підвівся, його обличчя стало напруженим. 

— Ти вже отримала, що хотіла. Тепер виконуй свою частину угоди. 

— Слухай, ти, виродок, — вона зупинилася і вперлася в нього пальцем. — я не твоя власність! І цей твій сраний контракт нічого не значить! 

Він підійшов ближче. 

— Замовкни, Емілі. Не змушуй мене втрачати терпіння. 

— Або що? — вона обурено засміялася. — ти що, мене вдариш? 

— Сядь, — сказав він суворим голосом. 

— Стули пельку зі своїми наказами! — вона схопила стос паперів і жбурнула їх йому в обличчя. — це лайно не має жодної ваги! 

Річард схопив її за руку, але вона вирвалася. 

— Ти хворий виродок! — закричала вона і почала бити його кулаками в груди. 

Він схопив її за обидва плечі, намагаючись зупинити. 

— Ти, стерво, не розумієш, що кажеш! 

— Відпусти мене, чортів псих! — вона виривалася, але він був сильнішим. 

Річард підняв руку і дав їй ляпаса. Удар був сильним, її голова різко відкинулася вбік. 

— Досить! — закричав він. 

Емілі торкнулася щоки, але не відвела погляду. Її очі були повні ненависті. 

— Ти ще пошкодуєш про це, — прошепотіла вона. 

— Ти ніхто без мене, — сказав він, стискаючи кулаки. 

— А ти ніхто, навіть зі своїми брудними грошима, — відповіла вона, вириваючись. 

Вона рушила до дверей, але Річард схопив її за руку, з силою розвернувши до себе сказав: 

— Ану вимітайся із мого дому, лярва, — проскрипів він, штовхаючи її до дверей. — віднині ти взагалі ніхто! Без мене ти — шмат лайна! 

— А ти просто вилупок з грошима! — викрикнула вона, вириваючись із його рук. 

Він виштовхнув її за двері, не зупиняючи руху, поки вона не опинилася за порогом. 

— Забирайся геть і більше ніколи сюди не повертайся, погань! — він голосно грюкнув дверима, так що будинок затрусився. 

Емілі стояла на вулиці, вдихаючи холодне повітря. Її обличчя горіло від болю і сліз, але вона відчула щось дивне — полегшення. 

— Пішов ти,виродок, — прошепотіла вона, повертаючись і йдучи геть. 

Темрява ночі прийняла її в свої обійми, а будинок і той, хто намагався зламати її, залишилися тепер позаду.