Розділ 28. Перша тріщина в стінах

Емілі більше не мовчала. Її бажання відстояти себе зростало, і тепер вона почала відкрито висловлювати свою думку. Але кожен її виклик тільки посилював напруження між нею та Річардом. 

Після останньої сварки він уникав розмов про їхні стосунки, але продовжував ставити її в такі ситуації, де вона мала грати свою роль. Його контроль залишався незмінним, але тепер він усе частіше зіштовхувався з її опором. 

Одного ранку, коли вони снідали, Річард заговорив про майбутній діловий обід. 

— Ти маєш бути готовою до зустрічі о третій годині, — сказав він, навіть не дивлячись на неї. 

Емілі поставила чашку на стіл і відповіла: 

— Я не піду. 

Він підняв голову, і в його очах з’явилася холодна цікавість. 

— Чому це? 

— Тому що я не хочу, — відповіла вона, тримаючи свій голос рівним. 

Річард поставив чашку, і його обличчя стало кам’яним. 

— Я не запитую, чого ти хочеш, — сказав він, нахиляючись вперед. — я кажу тобі, що ти зробиш. 

Емілі подивилася йому прямо в очі. 

— Ти не можеш змусити мене. 

Їхній погляд зустрівся, і в кімнаті запанувала тиша, яка тиснула сильніше за будь-які слова. 

— Ми побачимо, хто з нас має рацію, — сказав він після довгої паузи, його голос був холодним і сповненим загрози. 

Обід усе ж відбувся без неї. Річард повернувся пізно ввечері, його настрій був напружений. 

— Ти зірвала важливу зустріч, — сказав він, коли увійшов до її кімнати. 

Емілі підвела голову від книги, яку читала. 

— Ти міг це зробити сам, і ти це знаєш, — відповіла вона. 

Він зробив кілька кроків до неї, його обличчя було сповнене стриманого гніву. 

— Ти починаєш забувати, ким ти є, — сказав він. 

— Ні, Річарде, — вона піднялася з ліжка. — це ти забуваєш, що я — людина, а не твоя власність. 

Він схопив її за руку, його пальці вп’ялися в її шкіру. 

— Не випробовуй моє терпіння, — прошипів він. 

— А якщо я випробую? — її голос був твердим, але вона відчувала, як її серце шалено б’ється. 

Річард на мить затримався, потім відпустив її й вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. 

Наступного дня між ними знову панувала мовчанка. Річард поїхав у своїх справах, і Емілі залишилася вдома, намагаючись зібрати свої думки. Її впевненість зростала, але водночас вона відчувала страх перед тим, що буде далі. 

Увечері він повернувся раніше, ніж зазвичай. 

— Збирайся, — сказав він, коли зайшов до вітальні. 

— Куди ми йдемо? 

— На благодійний вечір. 

Емілі глибоко вдихнула, намагаючись стримати роздратування. 

— Я не питав, чого ти хочеш, — додав він холодно. — Просто збирайся. 

На заході все виглядало, як завжди: вони стояли поруч, тримаючи свою ідеальну картинку для публіки. Але цього разу Емілі була іншою. Її посмішка була вимушеною, але в її очах був виклик. 

Коли один із партнерів підійшов і звернувся до неї, Річард перебив її, відповідаючи замість неї. 

— Вибачте, але я сама можу відповісти, — сказала вона, і її голос прозвучав упевнено. 

Річард подивився на неї з холодним поглядом, але нічого не сказав. 

Коли вони повернулися додому, його мовчанка вибухнула гнівом. 

— Що це було? — закричав він, коли вони зайшли до вітальні. 

— Я втомилася мовчати, — відповіла вона. 

Він підійшов ближче, і його обличчя було так близько до її, що вона відчула його дихання. 

— Ти не маєш права робити це на публіці, — сказав він тихо, але кожне слово було просякнуте гнівом. 

— І чому ні? — її голос не здригнувся. 

Він відступив, кидаючи на неї довгий, холодний погляд. 

— Ти більше не повториш цього, — сказав він, виходячи з кімнати. 

Емілі залишилася стояти одна. Вона знала, що її опір лише починається, але з кожним днем вона все більше відчувала силу, яка змушувала її боротися.