Ти - моя помилка

Розділ 26. Розрив тиші

Після повернення з Венеції напруга між Емілі та Річардом досягла нового рівня. Його контроль залишався незмінним,

 

але в Емілі почала прокидатися непокора. Вона ще не відчувала себе сильною, але вже не могла терпіти його приниження, мовчки підкоряючись. 

 

— Ми маємо виглядати ще краще, ніж раніше, — сказав Річард за вечерею, перебираючи документи на планшеті. — наші партнери вражені, але я хочу, щоб це стало правилом, а не винятком. 

 

Емілі сиділа навпроти нього, граючи виделкою з їжею. Вона знала, що будь-яке її слово може викликати чергову хвилю критики. 

 

— Ти мене чуєш? — різко спитав він, підводячи голову. 

 

— Так, чую, — відповіла вона, опустивши очі. 

 

— Тоді скажи щось, — він підвищив голос. 

 

Вона глибоко вдихнула, змусивши себе підняти погляд. 

 

— Ти хоч раз можеш припинити думати лише про себе? 

 

Річард застиг, немов її слова стали ударом. 

 

— Що ти сказала? 

 

— Ти тільки й робиш, що використовуєш мене, — її голос тремтів, але вона не зупинялася. — тобі байдуже, як я себе почуваю. Ти хочеш лише, щоб я грала роль у твоїй виставі. 

 

Він підвівся, обійшов стіл і нахилився до неї. 

 

— Ти забула, хто я, — прошепотів він, його голос був небезпечним. — без мене ти ніхто. 

 

— А з тобою я лише тінь, — відповіла вона, намагаючись тримати погляд прямо на ньому. 

 

Його рука стиснула її плече, змусивши її зойкнути. 

 

— Ти маєш бути вдячна за все, що я для тебе зробив, — сказав він крізь зуби. 

 

Емілі відчула, як у ній піднімається гнів. 

 

— Вдячна за те, що ти забрав у мене життя? — сказала вона, її голос набув сили. — За те, що ти купив мене, ніби я річ? 

 

Річард відпустив її плече і відступив, його обличчя залишалося холодним. 

 

— Якщо ти хочеш розмовляти зі мною так, то можеш залишити цей дім, — сказав він, вирівнюючи свою поставу. — але пам’ятай, ти повернешся. 

 

— Я не повернуся, якщо піду, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. 

 

Він розсміявся, але це був короткий, сухий сміх. 

 

— Подивимося, наскільки ти смілива, Емілі, — сказав він, розвернувшись і виходячи з кімнати. 

 

Наступного ранку Емілі прокинулася з рішучістю. У ній було більше страху, ніж упевненості, але вона вирішила більше не мовчати. 

 

Річард повернувся додому після кількох зустрічей і одразу почав говорити про наступний захід. 

 

— Ми маємо з’явитися на благодійному вечорі через три дні, — сказав він, переглядаючи список гостей. — тобі потрібно підготуватися. 

 

— Я піду лише тому, що це моя відповідальність, — відповіла вона, стоячи біля дверей його кабінету. 

 

Він підняв голову, його очі звузилися. 

 

— Ти не маєш права диктувати мені умови, — сказав він холодно. 

 

— І ти теж, — її голос був твердим, хоч всередині вона тремтіла. 

 

Він встав і підійшов до неї, його присутність здавалася загрозливою. 

 

— Я можу зробити з тобою все, що захочу, — прошепотів він, нахиляючись до неї. 

 

— Але я не дозволю тобі цього більше, — відповіла вона, відступаючи, але не опускаючи погляду. 

 

Ця розмова стала переломним моментом. Емілі почала дедалі частіше відповідати Річарду, навіть коли знала, що це призведе до конфлікту. Її страх поступово змінювався на гнів, а гнів давав їй сили. 

 

Однак Річард не збирався поступатися. Він лише підвищував свій тиск, намагаючись зламати її знову. 

 

— Я буду терплячим, — сказав він одного вечора, коли вона відмовилася супроводжувати його на зустріч. — але моє терпіння має межі. 

 

Емілі лише знизала плечима, дивлячись на нього з викликом, який ще кілька тижнів тому здався б їй неможливим. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше