Розділ 24. У пастці серед краси

Наступні дні їхньої подорожі проходили в атмосфері, яка нагадувала постійний спектакль. Венеція, з її вузькими вуличками, каналами та розкішною архітектурою, була прекрасним тлом для тих, хто хотів показати себе світу. Але для Емілі це було більше схоже на пастку, де кожен її рух контролювався і оцінювався. 

Річард постійно наголошував на важливості кожного їхнього виходу. 

— Ти не можеш дозволити собі виглядати втомлено чи нудно, — сказав він одного ранку, коли вони збиралися на чергову зустріч із партнерами. — люди мають бачити тебе досконалою. 

— А якщо я не хочу бути досконалою? — тихо промовила Емілі, навіть не сподіваючись на відповідь. 

Річард різко обернувся. 

— Тобі краще більше не говорити такого, — сказав він, нахиляючись ближче. — у тебе немає вибору. 

На третій день поїздки Річард організував приватний обід на терасі одного з найкращих ресторанів Венеції. Для нього це була можливість справити враження на партнера з Німеччини, який, за словами Річарда, «міг вирішити все». 

Емілі сиділа поруч із ним, слухаючи їхню розмову, але не заглиблюючись в деталі. Її завданням було лише посміхатися і виглядати підтримуючою дівчиною. 

— Ви дуже везучий, — сказав партнер, киваючи в бік Емілі. — у вас чудова дівчина. 

Річард посміхнувся своєю ідеальною посмішкою. 

— Вона лише прикраса до того, що я будую, — відповів він так, ніби вона була не людиною, а частиною його портфоліо. 

Емілі зробила вигляд, що не почула, хоча всередині її все кипіло. 

Увечері того ж дня Річард вирішив влаштувати прогулянку містом. Вони йшли вздовж каналу, і люди на вулицях дивилися на них із захопленням. Вони виглядали як ідеальна пара, але Емілі знала, що це лише картинка. 

— Тримайся ближче, — сказав Річард, коли вони зупинилися біля мосту. 

— Чому ти завжди вказуєш мені, що робити? — запитала вона, несподівано для себе. 

Він нахилився до неї, його очі блищали холодною загрозою. 

— Бо ти моя, — прошепотів він. — і я не дозволю тобі це забути. 

Емілі відчула, як її серце стислося. 

Наступного дня вони вирушили на човні до невеликого острова неподалік від Венеції, де Річард мав зустрітися з місцевими інвесторами. Для Емілі це була ще одна можливість спостерігати за тим, як він поводиться, і помічати дрібниці, які раніше залишалися непоміченими. 

На публіці він був галантним і ввічливим, але варто було їм залишитися наодинці, як маска сповзала. 

— Ти виглядала занадто скуто, — сказав він після зустрічі, коли вони поверталися до готелю. 

— Може, тому що я не хочу бути тут? — відповіла вона, не стримуючи своїх почуттів. 

Його рука різко схопила її за зап’ясток. 

— Ніколи не говори такого, — сказав він тихо, але з таким гнівом, що Емілі здригнулася. — ти маєш бути вдячна за те, що я тебе привів сюди. 

Вона дивилася на нього, намагаючись стримати сльози. 

— Вдячна? За що? За те, що ти перетворив мене на маріонетку? 

Він відпустив її руку, але його очі залишалися пустими й холодними. 

У останній день подорожі вони мали відвідати вечерю з місцевими чиновниками. Це був формальний захід, і Емілі мусила виглядати досконало. 

— Не підведи мене, — сказав Річард, коли вони заходили до зали. 

Вечір пройшов без особливих подій. Але коли вони повернулися до готелю, Емілі відчула, як всередині неї щось зламалося. 

— Я більше не можу це витримувати, — сказала вона, коли вони зайшли до номера. 

Річард подивився на неї, його погляд був сповнений презирства. 

— Тоді йди, — сказав він холодно. — але не забувай, що без мене ти — ніщо — сказав Річард розуміючи, що вона нікуди не дінеться. 

Емілі нічого не відповіла. Вона просто сіла на ліжко, дивлячись у вікно на нічну Венецію, яка для неї залишилася лише красивою пасткою.