Розділ 22. Перша тріщина

Емілі провела весь наступний день у повній тиші. Вона намагалася уникати Річарда, роблячи вигляд, що зайнята справами по дому. Але думки не давали їй спокою. Її остання розмова з ним залишила важкий слід у серці. 

Вона не могла забути його слова: «Ти моя». Ці два слова звучали в її голові, як прокляття. Вона більше не відчувала себе людиною, яка має право на власний вибір. Вона була лише частиною його життя, його власністю. 

Цього вечора він вирішив залишитися вдома, що лише посилило її тривогу. 

— Завтра ми маємо зустрітися з пресою, — сказав Річард, коли вони сиділи за вечерею. 

Емілі мовчки кивнула. 

— Ти повинна бути ідеальною. Жодного натяку на слабкість. Ти зрозуміла? 

— Так, — відповіла вона, опускаючи очі, ці слова він говорив кожного разу, але все одно завжди був чимось не задоволений.

Його погляд затримався на ній. 

— Чому ти завжди виглядаєш так, ніби я змушую тебе страждати? — запитав він холодно. 

Емілі підняла голову, її очі зустрілися з його. 

— Бо ти це й робиш, — сказала вона тихо, майже пошепки, але достатньо голосно, щоб він почув. 

У кімнаті запала тиша. Його обличчя залишалося незворушним, але очі видавали гнів. 

— Ти забуваєш, хто я для тебе, — промовив він нарешті. — і я не дозволю тобі цього. 

Він підвівся з-за столу й пішов, залишивши її сидіти в тиші. 

Наступного дня зустріч із пресою проходила в розкішному готелі. Емілі вдяглася в світло-коричневу сукню, яку обрав для неї стиліст. Річард знову був бездоганним: його костюм, його впевненість — усе викликало захоплення оточуючих. 

— Тримайся поруч, — прошепотів він, поклавши руку на її талію, коли вони входили до зали. 

Емілі відчула холод від його дотику. Для світу вони були ідеальною парою, але вона знала, що це лише ілюзія. 

Протягом усього заходу вона мовчала, лише усміхаючись у потрібні моменти. Камери клацали, журналісти ставили запитання, але її думки були далеко. 

— А тепер, для завершення інтерв’ю, — сказав один із журналістів, — чи можемо ми побачити щось більш особисте? Наприклад, поцілунок? 

Емілі ледь помітно здригнулася, але Річард уже повернувся до неї. 

— Усміхайся, — прошепотів він, нахиляючись ближче. 

Його губи торкнулися її губ холодно, без жодної емоції. Для камер це було ідеальне фото, але для Емілі — чергове приниження. 

Коли вони повернулися додому, Річард здавався задоволеним. 

— Ти була майже ідеальною, — сказав він, знімаючи піджак. 

— Тобі завжди недостатньо, — відповіла Емілі, не стримуючи себе. 

Він різко обернувся. 

— Що ти сказала? 

— Ти завжди хочеш більшого. Ти ніколи не побачиш у мені людину, бо для тебе я лише прикраса. 

Його обличчя залишалося холодним, але в очах з’явилася злість. 

— Якщо тобі щось не подобається, ти знаєш, де двері, — сказав він жорстко, при цьому посміхаючись, бо розумів, що цього не буде.

Емілі відчула, як її руки затремтіли. 

— Можливо, одного дня я й піду, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. 

Річард стояв кілька секунд, потім розвернувся й пішов, залишивши її саму. 

Уночі, коли вона сиділа на краю ліжка, її думки повернулися до мами. 

— Мамо, щоб ти зробила? — прошепотіла вона, тримаючи фото мами в руках. 

Її душа була розірвана на частини, але вперше вона відчула маленьку іскру всередині. Це була не надія, а гнів. Гнів, який починав пробуджувати її.