Розділ 21. За зачиненими дверима

Тижні зливалися в одноманітність. Емілі майже не помічала, як минав час. Дні, коли вони з Річардом залишалися вдома, були такими ж напруженими, як і ті, коли вони виступали перед камерами чи з’являлися на заходах. Його присутність нагадувала важкий тягар, який постійно висів над нею, не даючи їй жодного шансу на перепочинок. 

Цього ранку вона прокинулася від того, що хтось гучно зачинив двері. Емілі розплющила очі й побачила Річарда, який стояв біля її ліжка з холодним поглядом. 

— Підйом, — сказав він різко. — ми їдемо до мого нового партнера на зустріч. Ти повинна виглядати бездоганно. 

Вона кивнула, не питаючи нічого. 

— І не змушуй мене чекати, — додав він, виходячи з кімнати. 

У машині між ними панувала напружена тиша. Річард сидів із телефоном, відповідаючи на повідомлення, а Емілі дивилася у вікно. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона завжди хвилювалася, бо знала, що будь-яка її помилка на таких зустрічах може коштувати їй спокою на найближчі дні. 

Зустріч проходила в ресторані, де кожен рух Річарда виглядав, як частина ретельно спланованої гри. Він говорив упевнено, його жести були точними, а голос — владним. 

Емілі сиділа поруч, мовчазна і майже невидима. Її завданням було лише відповідати, коли її запитають, і посміхатися в потрібний момент. 

— Твоя дівчина має надзвичайно витончену зовнішність, — сказав партнер, усміхаючись до Річарда. 

— Вона лише відображення мого рівня, — відповів Річард з такою байдужістю, що це викликало в Емілі бажання закричати. 

Але вона нічого не сказала. Вона сиділа, опустивши очі, а її руки під столом знову стискалися в кулаки. 

Увечері, коли вони повернулися додому, Річард одразу пройшов до кабінету. Емілі сіла на диван у вітальні, намагаючись упорядкувати свої думки. Вона більше не знала, ким була. 

— Ти знову мовчиш, — раптом пролунав його голос. 

Емілі підняла голову й побачила, як він стоїть у дверях, спираючись на косяк. 

— Що ти хочеш, щоб я сказала? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. 

Річард підійшов ближче. 

— Що я хочу? — Його голос став тихішим, але не менш загрозливим. — Я хочу, щоб ти припинила грати в цю свою маленьку гру мовчазної жертви. 

— Жертви? — Емілі не змогла втриматися. Її голос зірвався, і вона піднялася з дивана. — Ти думаєш, що я граю? Ти навіть не уявляєш, як це — жити поряд із тобою! 

Річард підняв брову, наче її слова його розважали. 

— Тоді чому ти досі тут? — запитав він, і його усмішка стала холоднішою. 

— Бо ти позбавив мене вибору! — крикнула вона, більше не стримуючи своїх почуттів. — Ти забрав моє життя, ти зробив мене своїм трофеєм, і ти знаєш це! 

Він підійшов ближче, майже впритул. 

— Ти сама підписала цей контракт, пам’ятаєш? — прошепотів він. — Ніхто не змушував тебе це робити. 

Емілі почувалася, ніби він завдав їй удару. 

— Я зробила це, щоб врятувати маму, — сказала вона, її голос затремтів. — я не знала, що в прямому сенсі продаю себе, прощаюся зі своїм звичним життям, а найголовніше повагою до себе, як до ЛЮДИНИ!

— Але ти це зробила, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — і тепер це твоє життя. 

Вона стояла, відчуваючи, як її серце розривалося від болю й люті. 

— Ти чудовий у маніпуляціях, Річарде, — прошепотіла вона, її голос наповнився гіркотою. — але ти не людина. Ти монстр, якому байдуже до всіх, крім себе. 

Його очі звузилися, і вона зрозуміла, що зайшла занадто далеко. 

— Повтори це, — сказав він, його голос став небезпечно тихим. 

— Ти монстр, — повторила вона, і її голос здригнувся. 

У наступну мить він схопив її за руку, притиснув до стіни, його обличчя було лише в кількох сантиметрах від її. 

— Не забувай, хто ти, Емілі, — прошепотів він. — Ти моя. І тобі краще не провокувати мене. 

Він відпустив її й розвернувся, залишивши її стояти на самоті в темній кімнаті. 

Емілі впала на диван, її руки тремтіли, а сльози текли по щоках. Вона більше не могла це витримувати. Але що вона могла зробити?