Розділ 19. Тінь минулого

Емілі провела більшу частину дня на кухні. Річард знову зачинився у своєму кабінеті, переглядаючи документи чи обговорюючи щось по телефону. Вона могла тільки здогадуватися, які плани він зараз будує. У його світі вона була не партнером, а інструментом, який можна використати для чергової демонстрації ідеального життя. 

Її пальці стискали чашку з кавою, коли вона подумала про те, яким був її світ до всього цього. Простим. Можливо, навіть занадто бідним, але справжнім. 

Вона згадала свою маму: їхні тихі вечори разом, мамин теплий голос, який заспокоював навіть у найгірші моменти. Після того як мама захворіла, цей голос став слабшим, але не втрачав тієї турботи й любові, яка була їй притаманною. 

— Ти впораєшся, доню, — казала мама, коли Емілі ридала, сидячи біля її ліжка. — Ти сильніша, ніж думаєш. 

Але чи була вона справді сильною?

Вона поставила чашку на стіл і підійшла до вікна. Тиха вулиця з ідеальними садами й доглянутими будинками була зовсім не схожа на те, де вона виросла. Її дитинство пройшло в старій квартирі, стіни якої пам’ятали кожну їхню суперечку через гроші та кожен мамин кашель, який тільки посилювався з часом. 

— Ти чого тут стоїш? — голос Річарда пролунав позаду, мов удар батога. 

Емілі різко обернулася. Він стояв у дверях кухні, його погляд був гострим, а в руках він тримав планшет. 

— Вибач, я просто… задумалася, — відповіла вона, намагаючись тримати голос спокійним. 

— Задумалася? — Він підняв одну брову, його губи скривилися в саркастичній посмішці. — Ти повинна думати лише про те, як зробити наше життя ідеальним для всіх. 

Емілі нічого не сказала. Вона знала, що будь-яка відповідь лише погіршить ситуацію. 

— І ще одне, — додав він, поклавши планшет на стіл. — завтра ми їдемо на зустріч із пресою. Я не хочу бачити твого звичного тьмяного вигляду. Ти повинна виглядати так, щоб ніхто не сумнівався, що ти — моя. 

Він кинув на неї останній погляд і вийшов, залишивши її стояти в тиші. 

Наступний день почався рано. Річард примусив її прокинутися ще до світанку, щоб підготуватися до інтерв’ю. Він запросив стиліста, який підбирав їй одяг і перукаря, який робив зачіску. 

— Від сьогодні ти працюєш над тим, щоб виглядати краще. — сказав він, дивлячись, як вкладають її волосся. — Ніякої посередності. 

Емілі мовчала. Вона сиділа, дивлячись на своє відображення у дзеркалі. Макіяж ідеально приховував втому, але не міг стерти смуток у її очах. 

Зала, де мало відбутися інтерв’ю, була бездоганно підготовлена: дорогі квіти, м’яке освітлення, професійна знімальна команда. Все кричало про престиж і ілюзію ідеального життя, яке Річард так наполегливо намагався продемонструвати.

Емілі сиділа поряд із ним на дивані, її руки складені на колінах. Вона відчувала, як її пальці злегка тремтять, але намагалася не видати хвилювання.

— Ми в ефірі за три хвилини, — сказав один із продюсерів, кидаючи короткий погляд на Річарда, а потім на Емілі, яка поспішила посміхнутися, аби не викликати підозр.

— Посміхайся, — прошепотів Річард, нахилившись до неї. — ти сьогодні повинна бути ідеальною.

Емілі мовчки кивнула. Її погляд опустився до своїх рук, але вона одразу ж згадала, що це може виглядати невпевнено. Випрямилася, зобразила легку усмішку й подивилася прямо на камеру, яка вже спрямовувалася на них.

— Ми в ефірі, — сказав голос ведучої, що стояла осторонь, перш ніж вийти в кадр. — Доброго дня, шановні глядачі! Сьогодні з вами знову я Сара Вельміх і ми зустрічаємося із однією парою, яка стала новиною №1 у новинах — Річард МакКаллістер та Емілі Вільсон, які є прикладом успішних стосунків та лідерами в бізнесі й благодійності.

Емілі здригнулася від цих слів. Успішні стосунки? Лідери? Їй хотілося вигукнути, що все це лише вистава. Але вона змусила себе продовжувати посміхатися.

— Річарде, Емілі, раді вітати вас тут, — сказала ведуча, сідаючи навпроти них. — Розкажіть, як вам вдається поєднувати роботу, сімейне життя і при цьому залишатися такими щасливими?

Річард відповів першим. Його голос був спокійним, упевненим, він говорив про дисципліну, взаємну підтримку та спільну мету. Його слова звучали як добре відрепетируваний монолог.

— А ви, Емілі? — ведуча перевела погляд на неї. — Що, на вашу думку, є основою такого міцного союзу?

Емілі відчула, як у грудях стислося. Вона знала, що Річард дивиться на неї. Він очікував правильної відповіді.

— Я вважаю, що важливо бути на одній хвилі, підтримувати одне одного, — почала вона, намагаючись звучати впевнено. — і звісно, любов… Любов завжди є основою всього.

— Прекрасно сказано, — ведуча посміхнулася, а потім додала: — Ви виглядаєте такою гармонійною парою. Чи можете поділитися, як проходять ваші звичайні дні?

Річард знову перебрав ініціативу. Він говорив про їхню «чудову сімейну рутину», про спільні сніданки, прогулянки у вихідні й навіть про те, як вони разом приймають важливі рішення.

Емілі слухала й відчувала, як кожне його слово б'є по її серцю. Усі ці описані моменти були брехнею. Вона знала, що на їхніх сніданках — лише мовчання, на прогулянки він ходить один, а рішення він завжди приймає без неї.

— Емілі, скажіть, будь ласка, ви завжди мріяли про таке життя? Стати дівчиною успішного чоловіка?

Емілі зробила паузу, намагаючись зібрати думки. Вона відчула, як Річард злегка стиснув її руку — сигнал триматися в рамках.

— Я завжди хотіла стабільності, спокою. Думаю, я знайшла це, — відповіла вона з натягнутою усмішкою.

— А як щодо вашого дитинства? Як ви вважаєте, воно вплинуло на вас? — запитала Сара, уважно дивлячись на Емілі.