Розділ 18. Звичайний день у клітці

Після чергової серії заходів у житті Річарда і Емілі настала відносна пауза. Такі дні траплялися нечасто, але все ж були. Саме у ці моменти вони залишалися разом вдома — без натовпу, без камер і без удаваних посмішок. 

Емілі, як завжди, прокинулася рано. Вона знала, що навіть у звичайний день у Річарда знайдеться спосіб знайти привід для критики. Їй хотілося провести час у спокої, але вона вже не сподівалася на це. 

Вона спустилася на кухню, щоб приготувати собі каву. Сонячне світло пробивалося крізь вікна, але всередині будинку було холодно, як завжди. Вона відчувала цей холод навіть у власних думках. 

Річард уже був на першому поверсі, сидів у вітальні з планшетом у руках. Його завжди цікавили лише дві речі: бізнес і власний імідж. 

— Ти сьогодні виглядаєш трохи краще, ніж зазвичай, — кинув він, не відриваючи погляду від екрану. 

— Дякую, — тихо відповіла Емілі, хоча слова застрягли в її горлі. 

Вона вже звикла до таких «компліментів». Вони завжди звучали так, ніби він робив їй величезну послугу, хоча насправді кожне його слово було сповнене зневаги. 

— Увечері ми маємо сісти за планування наступного місяця, — додав він. — я хочу, щоб ти була готова. 

Емілі кивнула, не намагаючись сперечатися. Вона розуміла, що це марно. 

Упродовж дня вона лише сиділа й насолоджувалася тишею, часом коли не потрібно посміхатися й постійно брехати. Річард здебільшого не чіпав її сьогодні, залишивши у спокої, але це лише підсилювало її напруження. Вона знала, що це тиша перед бурею. 

Декілька разів вона ловила себе на думці, що хоче втекти. Але куди? Її зв’язок із минулим життям давно зник. Її мама була єдиною людиною, яка могла зрозуміти, але її вже не було. 

Емілі підійшла до старої книги, яку з рештою її речей привіз Річард. Вона колись належала її мамі. Розгорнувши першу сторінку, вона побачила напис, зроблений її почерком: 

"Мамо, це тобі. Люблю тебе назавжди." 

Її очі наповнилися сльозами. Спогади нахлинули. Вона згадала той день, коли вона у відчаї подзвонила й погодилася на умови Річарда, коли вона не читаючи підписала договір, з надією врятувати матір, а зараз мами немає й вона з головою втрапила в халепу.

Коли настала ніч, Річард зайшов до її кімнати. 

— Завтра ми маємо вільний день. — сказав він. Його тон був різким, але не агресивним. — Ми вдома. Але не розслабляйся. У будь-який момент може бути дзвінок, і ти повинна бути готова. 

— Зрозуміло, — відповіла Емілі, намагаючись уникнути прямого контакту очей. 

Річард кілька секунд стояв, дивлячись на неї. 

— Зроби так, щоб твоя поведінка не викликала у мене бажання шкодувати про це рішення. 

Із цими словами він розвернувся і пішов, залишивши її саму.