Розділ 17. Гра на виживання

Наступного дня, ще до світанку, Емілі вже була на ногах. Вона не могла спати, знаючи, що на них чекає інтерв’ю для глянцевого журналу. Щоранку вона прокидалася з відчуттям тривоги, і цей день не був винятком. 

Велике дзеркало в їхній спальні відображало її тьмяне обличчя. Макіяж приховав би втому, але не міг стерти її зсередини. Вона стояла перед шафою, намагаючись вибрати щось, що відповідало б вимогам Річарда. 

— Що ти робиш? — раптом пролунав його голос із-за дверей. 

Емілі здригнулася і обернулася. Він стояв у костюмі, із телефоном у руці, але його очі були прикуті до її блідого вигляду. 

— Обираю вбрання, — сказала вона, намагаючись, щоб її голос звучав впевнено. 

— Вибери щось світле, — сказав він різко. — Ти не маєш виглядати, як тінь. 

Вона кивнула і почала шукати потрібну сукню.

У студії, де проходило інтерв’ю, все виглядало бездоганно: розкішні декорації, професійне освітлення, усміхнений ведучий. Річард, як завжди, виглядав спокійним і впевненим. Емілі ж почувалася, ніби її поставили на сцену без сценарію. 

— Річарде, ваша робота викликає захоплення, — почав ведучий, усміхаючись. — але розкажіть, як вам вдається поєднувати таку напружену кар’єру з особистим життям? 

Річард ледь помітно посміхнувся. 

— Це вимагає дисципліни і взаєморозуміння, — відповів він, кидаючи короткий погляд на Емілі. 

Ведучий повернувся до неї. 

— Емілі, а як вам із цим? Ваш хлопець завжди виглядає таким зайнятим. 

Її серце стиснулося. Вона знала, що потрібно сказати, але слова застрягли в горлі. 

— Це непросто, — нарешті промовила вона, намагаючись усміхнутися. — але ми намагаємося підтримувати одне одного. 

Річард ледь помітно кивнув, ніби оцінюючи її відповідь. 

Після інтерв’ю вони повернулися додому. Як тільки двері за ними зачинилися, за звичним стандартом почалося оцінення роботи дівчини.

— Ти справилася краще, ніж я очікував, — сказав він, проходячи повз. 

— Дякую, — тихо відповіла вона, намагаючись не показати, як її розривало зсередини. 

— Але ти говорила занадто тихо, — додав він, зупинившись біля неї. — Якщо хочеш, щоб тебе сприймали серйозно, працюй над своєю дикцією. 

Емілі нічого не відповіла. Вона знала, що будь-який протест лише викличе нову хвилю критики. 

— Завтра ми маємо благодійний обід, — сказав він, уже повертаючись до кабінету. — Підготуйся. 

Емілі довго сиділа у своїй кімнаті. Її погляд був прикутий до старої фотографії з мамою, яку вона тримала в руках. Спогади нахлинули з новою силою. 

Їй було 16, коли мама вперше злягла через серйозні проблеми зі здоров’ям. Вони жили у маленькій квартирі на околиці міста, ледве зводячи кінці з кінцями. Операції були їхнім єдиним шансом, але коштували більше, ніж вони могли собі дозволити. 

Річард з’явився в її житті, як рятівник. Він запропонував усе — гроші, лікарів, навіть подальше забезпечення. Але ціна була високою: Емілі підписала договір, який перетворив її на його власність. 

— Мамо, — прошепотіла вона, стискаючи фото. — Що мені робити тепер? 

Наступні кілька днів пройшли, як завжди: заходи, усмішки, холодні погляди Річарда, коли вони залишалися наодинці. Щоразу, коли вона помилялася, він робив зауваження, які поступово знищували її зсередини. 

На одному з прийомів, серед сотні гостей, їм знову довелося поцілуватися для камер. Його губи торкнулися її губ холодно, без жодного натяку на емоцію. Це був лише жест для публіки, але всередині Емілі розривалася від приниження. 

— Усміхайся, — прошепотів він, коли журналісти зробили кілька знімків. 

Емілі натягнула усмішку, знаючи, що в цей момент вона виглядала саме так, як хотів Річард.