Розділ 15. Ідеальне життя під прицілом

Черговий ранок у домі Емілі та Річарда почався в знайомій тиші. Вона стояла перед дзеркалом у просторій спальні, застібаючи сережки, які він обрав для її сьогоднішнього вбрання. Світло, що лилося з високих вікон, здавалося, висвітлювало її тривогу, ніби вона сама була під прожекторами. 

Цього разу їм належало відвідати захід з нагоди відкриття нового благодійного фонду, де Річард виступав спонсором і почесним гостем. Емілі знала, що її завдання знову зводиться до того, щоб стати його «ідеальним доповненням» — мовчазним, граційним, завжди усміхненим. 

Кроки Річарда по підлозі із мармуру нагадували удари годинникового механізму. Він з’явився в дверях спальні, вдягнутий у бездоганний чорний костюм, і окинув її швидким,

оцінюючим поглядом. 

— Добре, — сказав він, хоч у його голосі не було ні схвалення, ні похвали. — але пам’ятай, сьогодні нас будуть часто фотографувати. Жодних слабких моментів. Якщо почнеш знову нервувати, це буде останнім твоїм заходом зі мною.

Емілі кивнула, не дивлячись на нього. Вона знала, що будь-який коментар тільки викличе нову хвилю зневаги. 

Коли вони під'їхали до місця заходу, перед будівлею вже зібрався натовп журналістів і гостей. Блиск спалахів камер засліплював, але Річард тримав її за руку так міцно, що пальці почали німіти. 

— Посміхайся, — прошепотів він, нахиляючись до неї. 

Емілі натягнула посмішку, намагаючись здаватися впевненою. Їх зустрічали аплодисментами, а журналісти поспішали поставити питання. 

— Містере Річарде, як ви оцінюєте перспективи фонду? — запитав один із репортерів, підносячи мікрофон до його обличчя. 

— Усе йде згідно з планом. — відповів він, упевнено киваючи. — Ми прагнемо зробити світ кращим. 

Коли питання перейшли до Емілі, вона напружилася. 

— Міс Емілі, як вам вдається поєднувати соціальну діяльність із особистим життям? 

Її погляд на секунду звернувся до Річарда. Він ледь помітно стиснув її руку, і вона зрозуміла, що будь-яке «неправильне» слово дорого їй обійдеться. 

— Це все завдяки підтримці мого коханого. — сказала вона, змушуючи себе звучати впевнено. — Він є для мене прикладом і натхненням. 

Річард кивнув, задоволено усміхаючись. Камери спалахнули з новою силою, а Емілі відчула, як її серце обливається холодним потом. 

Вечір пройшов так, як очікувалося. Річард блищав своєю харизмою, спілкуючись із гостями, а Емілі залишалася поруч, як прикраса. Вона відповідала на компліменти, роздавала усмішки, але всередині почувалася порожньою. 

Коли вони повернулися додому, він одразу зняв піджак і кинув його на диван. 

— Ти була непоганою сьогодні, — кинув він через плече, ніби говорив про службовця, який добре виконав свою роботу. 

— Дякую, — прошепотіла Емілі, розуміючи, що будь-яке інше слово може обернутися проти неї. 

Він підійшов до неї ближче, і вона завмерла. 

— Але пам’ятай, — продовжив він, його голос став нижчим і суворішим. — один невдалий крок, і все закінчиться. 

Його слова були настільки холодними, що вона ледь стрималася, щоб не здригнутися. Річард подивився на неї ще кілька секунд, а потім розвернувся і пішов у кабінет, залишивши її саму. 

У своїй кімнаті Емілі скинула сукню і сіла на край ліжка. Вона втупилася у підлогу, відчуваючи, як її переповнює суміш приниження і безсилля. У голові крутилися образи її мами, яка завжди знаходила потрібні слова для підтримки. 

— Мамо, якби ти тільки знала, у що я втягнулася, — прошепотіла вона. 

Її думки повернулися до дня, коли Річард запропонував гроші на операцію. Тоді вона була в розпачі, готова на все, щоб врятувати маму. Але зараз це рішення здавалося їй вироком. 

Емілі піднялася і підійшла до вікна. За склом було тихо, темно. Вона відчувала, як її тіло виснажене, але сон не приходив. 

Десь у глибині її душі жевріла крихітна іскра надії. Але поки що вона навіть не уявляла, як звільнитися з цієї пастки, яку створив для неї Річард.