Розділ 14. Темні тіні вечора

Вони повернулися додому, і разом із заходом сонця, яке малювало темні тіні на стінах, атмосфера у будинку стала важкою, мов непогода, що насувається. Двері закрилися за ними, і у повітрі відразу відчувся той знайомий, напружений холод, який Річард приносив із собою. Тільки тепер, коли не було камер і привабливих посмішок гостей, Річард став видавати справжнє ставлення до неї. Тут він був без маски. Тут він був безжальним.

Річард зняв піджак й досить сильно кинув його на диван, не зважаючи на елегантність тканини, і глянув на Емілі з таким поглядом, що вона відчула, як кожен м'яз її тіла затискається від очікування.

— Це було огидно. — сказав він, голос його був спокійним, але в ньому звучала така суворість, що від цих слів по тілу дівчини пройшлися мурашки. — Ти не трималася. Я бачив, як ти тремтиш під кожним поглядом. І твоя усмішка — вимушена. Це було жахливо, розумієш? Ти майже зіпсувала мій імідж!

Емілі вдихнула, намагаючись не дозволити своєму серцю вибитися з ритму. Її погляд був спрямований на його обличчя, але в очах не було іскри впевненості. Вона відчувала кожен його погляд як удар, кожне слово, як ніж в серце.

— Я намагалася, Річарде, — промовила вона тихо, намагаючись зберегти гідність. Але його наступні слова одразу стерли будь-яку надію на захист.

— Ти "намагалася"? — повторив він, його голос став різким, майже загрозливим. — Ти повинна була не просто «намагатися». Ти повинна була виглядати бездоганно. Без запитань, без жодних сумнівів! Кожен твій рух повинен був бути частиною ідеального образу. Як ти могла допустити таку помилку?

Емілі стиснула губи, намагаючись не допустити сліз, які почали з'являтися на очах. Вона знову згадала, як вони йшли разом, як вона намагалася зробити все саме так, як він казав — тримати позу, посміхатися, відповідати правильно, бути ідеальною. Але все це не було достатньо для нього. Ніколи не буде достатньо.

— Я думала, що я все роблю правильно, — сказала вона, намагаючись знайти хоч якусь підтримку у власних словах, але його жорстокий погляд змусив її мовчати.

— Ти "думала"? — він підійшов до неї, і її серце застигло від наближення. — Як багато разів я тебе навчав? Як багато разів я повторював тобі, що ти повинна бути професіоналом? Що ти не маєш права на жодну слабкість, жодне порушення цього правила?

Він схопив її за руку, міцно, так, що пальці від болю побіліли, і потягнув до себе. Його лице було так близько, що вона відчула його холодне дихання на своїй шкірі. В очах Річарда не було ні жалю, ні розуміння — лише абсолютне домінування.

— Ти все ще не розумієш, що таке бути зі мною, Емілі. — він прошепотів через зуби. — Ти не розумієш, наскільки серйозно я ставлюсь до цього. Ти мені належиш, і якщо ти не будеш вести себе так, як я хочу, ми з тобою більше не зможемо працювати разом. Ти будеш лише тінню, яку я залишу позаду себе.

Його слова немов розривали її зсередини. Вона, яка так намагалася бути ідеальною, виявилася лише маріонеткою, якою він міг маніпулювати на свій розсуд. І це було найбільше болюче — не те, що він не має хоч якихось почуттів до неї, а те, що вона більше не була взагалі людиною для нього. Вона була лише частиною його вистави, її цінність визначалась лише через його власні стандарти.

— Я постараюся краще, — прошепотіла вона, хоча відчувала, що це не змінить нічого. Він не хотів змін, він хотів абсолютного контролю.

Річард відпустив її руку, але погляд не змінився — він все ще дивився на неї, немов вивчаючи кожну її реакцію. Мовчання між ними стало настільки напруженим, що Емілі відчула, як у грудях стискається повітря.

— Подивимось, чи ти дійсно зможеш покращитися, — промовив він холодно, вже не дивлячись на неї. — Але будь певна: якщо ти хоч раз знову підведеш мене, наслідки будуть жахливішими, ніж ти можеш собі уявити.

Вона стояла мовчки, дивлячись на нього, і почувалася так, наче її серце тоне в океані безвиході. Вона не була впевнена, чи зможе витримати ще один такий день, але розуміла, що вже не має вибору.

Тим більше, що Річард мав над нею повний контроль.

Емілі стояла, відчуваючи, як всередині неї починає розриватися щось важке, щось, що давно спало глибоко, але тепер прокидалося під його поглядом. Вона намагалася не піддатися страху, але коли він звернувся до неї знову, її серце стиснулося ще сильніше.

— Ти що, не чуєш, що я тобі кажу? — його голос був спокійний, але з такою владною твердою ноткою, що це змушувало її втратити залишки гідності. — Мені здається, ти все ще не розумієш, на що ти підписалася.

Вона знову кивнула, не здатна підібрати правильних слів. Річард не чекав на відповідь. Його очі, холодні й безжальні, не відривалися від неї. Вони дивилися на неї так, наче вона була частиною декорацій, яку можна замінити в будь-який момент, без жодних емоцій.

— Я не люблю повторюватися, Емілі, — сказав він, обертаючись до неї, але знову повертаючи погляд до вікна, немов відчував, що у нього є більша справа, ніж те, що відбувалося тут. — Тому краще запам’ятай: я не потерплю жодних слабкостей. Ти — моя відповідальність, а твої слабкості — це мої проблеми. А я не люблю проблем.

Емілі опустила голову, намагаючись стримати сльози, що ось-ось починали стікати по її обличчю. Вона відчула, як всі сили поступово залишають її. Вона була не просто частиною його світу — вона була його володінням, і це було, мабуть, єдине, що мало значення.

— Я розумію. — прошепотіла вона, не піднімаючи погляду. — Я постараюся більше не підвести тебе.

Вона знала, що це не допоможе. Вона знала, що це не змінить його ставлення до неї, але що ще вона могла сказати? Як можна було б заперечити йому, коли він не давав жодної можливості для вибору?