Розділ 13. Перший Вихід

Емілі спала, загорнувшись у теплу ковдру, в кімнаті панувала тиша і напівтемрява, порушена лише тьмяними променями ранкового сонця, що просочувалися крізь важкі штори. Уві сні вона наче поверталася додому — до місця, яке було теплим, затишним і безпечним. Її тіло, здавалося, нарешті відпочило після безсонних ночей, коли кожен спогад про маму відгукувався гострим болем у грудях.

Раптом прохолодний дотик торкнувся її плеча. Емілі здригнулася і рвучко розплющила очі, серце шалено закалатало від несподіванки. Її погляд був розмитим, сон ще не відпустив її повністю, але вона одразу побачила перед собою темний силует — Річард стояв біля ліжка, дивлячись на неї з непроникним виразом обличчя.

— Прокидайся, — різко кинув він, навіть не намагаючись приховати свого роздратування. Його голос, низький і холодний, не передбачав ані співчуття, ані розуміння.

Емілі повільно сіла, все ще намагаючись зрозуміти, що відбувається, і чому він прийшов так рано.

— Що сталося? — запитала вона тихим, розгубленим голосом, поки пальці все ще нервово стискали край ковдри.

Річард зітхнув і подивився на неї з незадоволенням, ніби вона була мало не тягарем, який він змушений терпіти.

— У нас сьогодні важливий день, — кинув він різким, холодним тоном. — Ми маємо вперше з’явитися на публіці як пара.

Емілі здивовано дивилася на нього, не до кінця розуміючи, чому для нього це так важливо. Вона ще не звикла до цієї ролі, яку він призначив їй, і, відчуваючи себе розгубленою, ледь вимовила:

— Але… Річарде, я… я просто не готова. У мене немає сил…

На мить здалося, що він промовчить або хоча б вислухає її. Але Річард тільки холодно подивився на неї, злегка примруживши очі, наче важко повірити в її нездатність виконати те, що він від неї очікує.

— Сил у неї немає. — з презирством промовив він, іронічно зітхнувши. — Я й не очікував нічого іншого. Ти знала, що саме від тебе вимагається. І до твого відома, мене це не хвилює.

Емілі прикусила губу, стримуючи сльози. Вона навіть не знала, що сказати. Ці слова Річарда, вимовлені з такою байдужістю, вдарили болючіше, ніж будь-що інше.

— Мені дуже важко після маминої… — прошепотіла вона, але не встигла договорити, як він урвав її.

— Справді? — він підняв одну брову, і з його обличчя навіть не сходила маска бездушності. — Я думав, що ти сильніша. Чесно кажучи, мене не цікавлять твої особисті трагедії. У тебе є обов'язки, які ти маєш виконати.

Сльози навернулися на її очі, але вона з усіх сил намагалася їх стримати. Їй було страшно, боляче, але водночас вона відчувала розчарування і злість, якби тільки наважилася їх показати.

— Сьогодні до тебе прийдуть стиліст, — продовжив він байдуже. — візажист, перукар… Вони зроблять із тебе те, що треба й так, як я хочу. І ти будеш виглядати ідеально, зрозуміло?

Емілі тільки кивнула, не знаючи, що ще могла би відповісти. Вона відчувала себе як маріонетка, яку він змушував рухатися, говорити, робити те, що йому вигідно, а вона втратила будь-яке право на особисте життя, на власні думки і, здається, навіть на почуття.

Річард не звернув уваги на її стан, і далі говорив так, ніби вона була простим виконавцем його бажань:

— Тобі краще розуміти, що від цього залежить багато чого. Я не збираюся псувати свою репутацію через твою слабкість. Тому зараз ти встанеш, підготуєшся і перестанеш виглядати, як розмазня. Це зрозуміло?

Він різко розвернувся і пішов до дверей, не даючи їй часу відповісти, і навіть не обернувся. Залишивши її наодинці зі своєю розгубленістю, Річард закрив двері з легким стуком. Його слова продовжували ехом відлунювати у її свідомості, залишаючи по собі відчуття холоду і повного відчаю.

За кілька хвилин до кімнати ввійшли троє людей: візажист, перукар і стиліст, кожен із них із професійною холодністю, яка лише посилювала відчуття ізоляції, яке відчувала Емілі. Вони мовчки підійшли до неї, ніби вона була черговим манекеном, і почали свою роботу: стиліст ретельно вибирав сукню, кольори якої пасували б до події, візажист із точністю підбирав відтінки тіней й помади, а перукар обережно збирав її волосся.

Емілі сиділа мовчки, дивлячись на себе в дзеркалі, не впізнаючи своє відображення. Її обличчя стало надто ідеальним, волосся вкладене бездоганно, і в результаті вона виглядала як зовсім інша людина. Кожен дотик, кожен рух стилістів тільки зміцнював у ній відчуття, що вона стає ще більше чужою для самої себе.

Коли всі приготування майже завершилися, Емілі намагалася не дивитися на власне відображення, але важко було уникнути оцінюючих поглядів візажиста та перукаря. На ній була довга, облягаюча сукня чорного кольору з легким відблиском, що переливався під світлом. Витончений крій підкреслював її тендітну фігуру, а складний візерунок мережива на плечах та рукавах додавав їй елегантності й водночас загадковості.  Сукня щільно прилягала до талії та плавно спадала вниз, лише злегка торкаючись підлоги, роблячи її схожою на недосяжну леді.

Візажист зробив для неї природний, але дуже вишуканий макіяж: тон шкіри був ідеально вирівняний, очі підкреслені ледь помітними темними тінями, що надавали їм глибини. На губах був холодний відтінок червоного, який не виглядав надто яскраво, але додавав образу сили та впевненості, якої їй самій так не вистачало.

Її волосся перукар зібрав у високий класичний пучок, з якого недбало спадало кілька локонів, що створювали легкий, романтичний образ, наче натяк на вразливість, яку вона змушена була приховувати. Кожна деталь її образу передавала смак і вимоги Річарда — стримано, елегантно, але абсолютно бездоганно.

Сам Річард виглядав бездоганно в чорному костюмі з тонкою смужкою на тканині, що ледь помітно відсвічувала при світлі. Його сорочка була білосніжною, бездоганно випрасуваною, з темною краваткою, що додавала йому серйозності. Кожна деталь його одягу виглядала як частина досконалого образу, що підкреслював його статус, впевненість і холодність. Він був схожий на хижака, що завжди контролює ситуацію, і цей контроль простежувався навіть у тому, як він поводився з Емілі.