Розділ 12: Тіні минулого

Темрява поглинула будинок, затихли всі звуки, немов світ навколо завмер. Але для Емілі ніч була нескінченною: думки не відпускали, спогади про матір з кожною хвилиною ставали дедалі яскравішими, глибше проникаючи у свідомість. Її серце стискалося від болю, здавалося, що цей сум був частиною не лише її думок, а й кожного вдиху, кожного погляду в темряву. Вона відчувала порожнечу, яку нічим не можна заповнити.

«Чому, мамо? Чому ти пішла так рано? Як ти могла залишити мене одну?» — ці слова вона тихо шепотіла собі, дивлячись у стелю. Її голос тремтів, і хоч у кімнаті було порожньо, здавалося, що цей шепіт розноситься по всьому дому, пронизуючи кожну його стіну.

Вона намагалася згадати мамині обійми, лагідний голос, який завжди заспокоював, але тепер усе, що вона могла відчувати — це порожнеча. Втрата, мов невидимий ланцюг, тримав її міцно, не дозволяючи знайти спокій. Її думки відлітали то в минуле, то поверталися в теперішнє, наповнене відчуженістю і самотністю.

Коли небо почало сіріти, Емілі зрозуміла, що сон так і не прийшов до неї цієї ночі. Відчуваючи сильну спрагу, вона повільно підвелася з ліжка і, ледве пересуваючи ноги, вийшла з

кімнати, тримаючись за поруччя, спустилася на кухню. В її горлі було так сухо, що здавалося, ніби кожен вдих боляче дряпав горло зсередини. Вона жахливо хотіла напитися води і хоча б трохи заспокоїтися.

Проте, зайшовши на кухню, зупинилася: у напівтемряві, присвіченій тьмяним світлом нічника, за столом сидів Річард. Він мовчки підняв погляд, і їхні очі зустрілися. Емілі миттєво відчула роздратування і обурення — у цей момент вона не хотіла ні з ким говорити, а тим більше з ним.

Вона зробила крок назад, намагаючись повернутися до сходів, але Річард помітив її рух і тихо, проте владно промовив:

— Не тікай. Заходь.

Вона на мить замовкла, важко видихнувши, і все ж вирішила відповісти:

— Я не хочу тут бути. І не хочу бути поруч з тобою, — в її голосі чувся холод і неприхована зневага.

Річард, навіть не змінюючи виразу обличчя, лише насмішливо знизав плечима.

— Знаєш, тобі доведеться звикнути. Ти сама погодилася на це, підписала договір, де чітко написано, що ти будеш грати роль моєї дівчини, — його голос був холодним, наче лід.

Емілі змусила себе зустріти його погляд. Вона зціпила зуби, відчуваючи, як роздратування в ній зростає з кожною хвилиною.

— Підписала? Так, але не заради тебе і не тому, що мені це приємно! — вона кинула ці слова, мов кинджали, бажаючи, щоб він відчув всю її неприязнь.

Але Річард лише ледве помітно посміхнувся, так, ніби її слова для нього не мали ніякого значення.

— Я їду на роботу, — спокійно повідомив він. — А ввечері привезу твої речі з дому, щоб ти зайвий раз не поверталася туди)

Емілі лише фиркнула у відповідь. Її роздратування не мало меж — це була людина, яка, здавалося, зовсім не відчувала її болю, не розуміла, що вона переживає. Вона стояла, мов застигла статуя, а Річард пройшов повз неї, кидаючи ще один насмішливий погляд.

— Не сумуй, Емілі) — сказав він, і за кілька секунд двері зачинилися за ним.

Коли він пішов, у будинку знову настала тиша, але вона не приносила полегшення. Гнів, який накопичувався в ній цілу ніч, нарешті вирвався назовні. Емілі з силою схопила склянку зі столу і кинула її на підлогу. Різкий звук розбитого скла розлетівся ехом по кімнаті, і вона відчула деяке полегшення, хоч і тимчасове.

— Ненавиджу... — прошепотіла вона собі, вдивляючись у розкидані уламки.

Зрештою, вона налила собі склянку води, кілька ковтків якої не принесли бажаного полегшення. Її тіло і розум були виснажені, тому вона повільно повернулася до своєї кімнати, де, впавши на ліжко, знову почала плакати. Вона більше не могла стримувати цей потік емоцій. Вона плакала за мамою, за своїм втраченим спокоєм, за тим, що тепер була змушена жити поруч з людиною, яка ставилася до неї, мов до ляльки.

Її сльози текли рікою, доки вона не заснула від втоми, повністю виснажена.

Скільки насправді минуло часу невідомо, але Емілі здалося, що не минуло й кількох годин, як її сон порушили важкі кроки, що лунали знизу і ставали дедалі голоснішими. Емілі не розуміла, що відбувається, доки двері її кімнати не відчинилися з гучним стуком. Річард стояв на порозі з обличчям, на якому відбивалася лють.

— Ну ти й скотина, — з різкістю промовив він, оглядаючи її з неприхованою зневагою. — Що ти собі дозволяєш?

Емілі, сонно протерши очі, намагалась зрозуміти, про що він говорить. Але її обличчя було заплакане й опухле від сліз, і це, здавалося, лише дратувало його ще більше.

— Ти взагалі чуєш мене? Ти прийшла в мій дім, і перше, що ти робиш — це б'єш мої речі? — Річард говорив голосно, а його тон був безжальним.

— Мені байдуже на твої речі! — нарешті зібравшись із силами, відповіла Емілі, відчуваючи, як обурення знову пробуджується в її серці. — Ти думаєш, що можеш говорити зі мною, як із кимось нижчим? Я не твоя власність!

Річард мовчки дивився на неї, але його обличчя відображало невдоволення. Він не спускав з неї очей, мов оцінював її слова, а потім раптом зробив крок вперед, схопив її за зап'ясток і потягнув до дверей.

— Ти будеш мені ще грубіянити? Підеш і прибереш, що наробила, бо тут не місце для твоїх істерик, — його слова були холодними, без жодного натяку на співчуття.

Емілі намагалася вирватися, але його хватка була занадто сильною. Вони швидко спустилися вниз, і вже на кухні Річард різко опустив її руку, майже кидаючи її на підлогу перед уламками розбитого скла.

— Бери ганчірку і збирай, — з холодним виразом обличчя наказав він.